Валентин Чемерис - Ольвія

У сонячний день ти один, у хмарний — зовсім інший.

Таким же різним ти буваєш у вітровії і тишу, у спеку і в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваєш і залежно від того, з якого місця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсім не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, іншим ти буваєш для птахів, котрі дивляться на тебе із блакитного чи грозового піднебесся…

Многоликий і незбагненний степ!

Різний ти, але не вірила, не відала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у свої глибини, звідки, як із дна морського, вже немає вороття.

Ганялися колись за мною фракійські волоцюги, яких чимало переходить Істр і тиняється тут з надією поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тоді. Не віддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокій балці. Я тоді навіть батькові не сказала, інакше б і за місто не велів виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер віддав мене людоловам?

Ніщо так не любила Ольвія, як степ.

З ранньої весни і до пізньої осені бувала вона у степу.

Тільки зникне біла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за місто. І хай ще по балках і яругах ховається сніг, ще на горбах парує земля і всюди жебонять струмки, а степ уже дихає свіжістю, і вітри його — манливі й тривожні. І на душі тоді неспокій, і кудись тебе тягне, а куди — і сама не збагнеш. Повесні степ жовтувато-бурий від торішнього стоколосу безостого. Він наче пробуджується зі сну, розплющує свої вологі очі.

А вже з кінця квітня рівнини стають барвистими, і на бурому тлі степу то там, то тут темніють фіолетові озерця. Під'їдеш ближче — тисячі квіток, як ніжні дзвоники, схиляють голівки, і здається, війне вітер — і ось-ось задзвенять безмежні рівнини.

А виберешся з міста ще через день-два, і він уже інший — золотисто-жовтий. То буяє першоцвіт весняний.

А ще через день заблакитніє фіалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рівнини.

А в тиху і сонячну днину відкриє свої квіти горицвіт весняний, і степ наче в золото вбирається.

— Гори, гори, цвіт!.. — сміється дівчина, і здається, що степ і справді горить, палахкотить жовтим вогнем.

А вже на початку травня степ вбирається в зелені шати. І тоді від краю і до краю — смарагдове море, у якому то тут, то там квітне жовтозілля, синьо спалахує волошка… Пішов у ріст тонконіг, та так дружно, так рясно, що кінь бреде немов зеленим шумовинням…

Мимо кибитки проскакують вершники, пістрявою гадюкою звивається в долині валка… В піднебессі ширяють орли… Та сиве марево на обрії, та далина, та відчай…

Вже цвіла шовкова трава — ковила, і степ вкотре змінював своє вбрання. Нині він зовсім невпізнанний. Остюки в ковилі шовковисті, срібні. Глянеш — наче плюскотливі озера розлилися по степу, а ген, біля обрію, злилися у ріку.

Зацвіте ковила — шовкова трава — кінець весні.

Кінець…

І її весні теж кінець.

І безсила вона врятувати себе — тисяча вершників скаче за її кибиткою-темницею. Є в неї, правда, скіфський акінак — на поясі висить, та хіба зборе вона ним тисячу вершників, та ще одного — молодого хижого вождя? Тільки і може, що руки на себе накласти. Гострий скіфський акінак, дуже гострий.

— Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвія від несподіванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче він — її поневолювач. Його кінь гризе золоті вудила, і сам він — вождь — весь у золоті… Бляшки, піхви акінака, щит горять — все горить жовтим сяйвом, і вуздечка в золотих бляшках. Хизується… Ач, який хват і зух!

— А чому дочка архонта мусить радіти? — на його запитання і в тон йому запитала Ольвія.

— О, дочці архонта буде гарно в степах.

— Ні, — одказала, дивлячись мимо нього у степ, — дочці архонта буде гарно тільки у місті.

Його кінь махнув головою, наче кивав на знак згоди.

— Бачиш, навіть кінь твій розуміє мене.

— А чому тебе так звати — Ольвія? — запитав він зненацька. — Адже ж твоє місто теж називається — Ольвія.

— Чому та чому… — Помовчала. — За заслуги мого батька, ось чому. Хіба скіфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..

— У тебе гарне ім'я… Ольвія, — сказав він замислено. — Повідай мені, хто тобі дав таке ім'я.

Ольвія народилася і виросла у найбільшій і найзначнішій грецькій колонії Північно-Західного Причорномор'я, котра славилась як великий ремісничий, торговий і землеробський центр усього Понтусу Еуксіносу. [11] Понтус Еуксінос, Понт Евксінський, тобто Гостинне море (грец.) — Чорне море.