Валентин Чемерис - Ольвія

— Я, щоб ти знала, спершу конем був, — розповідав їй так, ніби то було звичайним явищем. — Так, так, конем був до народження, — повторив, бачачи, що вона недовірливо придивляється до нього. — Я навіть трохи пам'ятаю, як я був конем. Ноги пам'ятаю: прудкі та сильні ноги. І бігав я у степах, аж вітер у вухах свистів. І тепер мені іноді сниться, як я був конем. Сниться: мчу степом. Ніби я і ніби не я. А ніг у мене аж чотири, прудкі такі ноги, сильні. Мчу, аж вітер свистить, аж земля піді мною гуде. От яким прудконогим конем я був! А потім сказав Папай: досить тобі конем бути. Йди до вождя Ора, і його жона народить тебе людиною. Я пішов, і вона народила мене скіфом. І Ор мені був дуже радий. Ще б пак! Про такого сина, як я, він і мріяти не міг! — гордовито закінчив Тапур свою розповідь.

— Ти в мене найкращий, — кутиками уст посміхалася Ольвія від повноти щастя і ласкаво дивилась на нього сяючими тихими очима. — Поговори зі мною ще, мені боязко самій лишатися…

— А син наш, щоб ти знала, зараз деревом живе. — І він розповів їй про свій сон. — Тепер ти збагнула? Громове дерево показало мені нашого сина. От! Він у дереві, там, — махнув кудись рукою, — на узвишші. Уся Скіфія заговорить про мого сина із громового дерева. І Папай йому вже сказав: йди до Ольвії і народися людиною, і Тапур матиме сина-громенка. Він уже йде, і ти його скоро народиш. А я тобі дам за це багато золотих прикрас, найпишнішу білу юрту, коня дам і слуг та рабів дам. І тобі будуть заздрити усі сколотки. От!

Він підхопився на рівні, взяв свій башлик і, не кажучи й слова, вискочив із шатра. Аж війнуло за ним!

Ольвія якусь мить лежала непорушно, заколисана його мовою, вже й дрімати почала, як зненацька живіт її колихнувся, і вона тихо скрикнула:

— Ой… Мабуть, починається…

До шатра на руках і колінах заповзла Мілена, простяглася у ногах господині.

— Ти мене кликала, господине? Я тут.

— Авжеж, Мілено, кликала, тільки ти сядь. Ось тут. — Мілена сіла біля Ольвії. — І не відходь од мене. Боюсь я… Тапур щойно повідав, що вже бачив нашого сина. Уві сні.

— То й буде все добре, господине моя. І не бійся. Немає солодшої муки у світі, аніж народити маленьку лялечку… Земля родить, все зело родить, птиця і звір теж діточками обзаводяться. То й жінка має родити, щоб рід людський не уривався під сонцем.

— Страшно…

— То — солодкий страх, господине.

— Аби син… — шепоче Ольвія побілілими губами. — Аби син… Новий крикун бойового кличу Тапурового роду.

— Поглянь, господине, з шатра. Запона піднята, бачиш, як степ цвіте, — шепотіла Мілена. — Я хоч і не бачу, але відчуваю. Такий теплий та ласкавий вітер обвіває моє лице, як із шатра виходжу, скільки пахощів зі степу несе. А як іржуть лошаки за кочовищем, весні радуються! Світ після зими ожив, у добру пору ти зібралась родити, господине моя.

До шатра донісся тупіт копит, що віддалявся.

— То вождь знову в степ помчав, — шепнула Мілена. — Од радощів він собі місця не знаходить. Сина чекає. А ти — не бійся, господине. Скіфи кажуть, що до породіллі сходяться усі боги. Сам бог богів, добрий та мудрий Папай, слідкує, щоб жінка народила щасно відважного сина чи красуню дочку.

— А я боюся, Мілено. Наче біду свою відчуваю…

— А ти поклич, господине, ще й грецьких богів. А найперше — добру Іліфію [22] Іліфія — богиня дітонародження, зображувалася молодою жінкою із закутаною в плащ головою, але з оголеними руками, з факелом у руці — символ початку нового життя, немовляти, яке щойно народилося (грец.). , — радить рабиня. — Я вже й забула, як молитися грецьким богам. А колись же і я родила… Ой… згадаю — не віриться… Пам'ятаю, з'явилася на світ моя донечка і кричить… А я — плачу. А донька кричить… Ой-ой, яка то радість була. Ліктою я назвала свою дочку. Ліктою… Що з тобою, господине?

— Ні, ні!! — раптом крикнула Ольвія. — Не може бути… Просто так… здалося…

І зненацька гострий біль різонув Ольвію.

Крикнула вона, зайшла баба-повитуха, поважна, сувора, від неї віяло силою та впевненістю. Мовчки заходилася засукувати рукава. Ольвія поглядала з надією на її грубезні, майже чоловічі руки.

На її крик поткнувся було й Тапур, але повитуха мовчки посунула до нього, застережливо виставивши вперед руки. Вождь, винувато кліпнувши, покірно вискочив із шатра.

А дрохви все летять і летять.

То там, то тут у долині падають, розбиваються на родини, і вже вусаті дрохвичі ведуть своїх дудучок у безпечні місця.

Тапур лишив слухняного коня за могилою, у башлик навтикав ковили і з луком в руках підкрадається ковилою. Ось він трохи зводиться, вибирає поглядом найбільшого птаха, натягує тугу тятиву. Цілиться під ліве крило вусатого дрохвича.