Валентин Чемерис - Ольвія

— Бачите?.. Дуб тут ріс на узвишші, та не дуб, а дубище! Десять чоловіків, узявшись за руки, не могли обхопити його. А високий був, аж до неба! Та все ріс і ріс, вшир і ввись. А хто вищий од усіх, той першим і удари на себе приймає. От грім і поцілив цього велетня, навпіл його перебив. І вогнем лютим обпік. Горів дуб, аж ген за отим кряжем видно було. В степу тоді чутки пронеслися: біда буде, у долині Семи Вітрів живий дуб горить од небесного вогню.

Та не здолав небесний вогонь дуба-степовика. Пень од нього лишився, високий пень, вершнику аж до пліч. Товстелезний. Так обпалений вогнем, що й місця на ньому живого немає. Ні кори на нім не зосталося, ні соку живлющого в нім. А бач… Зверху, де розчахнуте все, зелена гілка до сонця тягнеться. Така зелена на тлі чорного стовбура.

— Бачите, яка сила, яка жага життя у цього дуба, — неодмінно скаже батько синам своїм молодим. — Грім його бив, вогнем його пік, а силу життя не здолав. Синок росте у дуба, росте наперекір всьому! Із чорного пня зелений син росте. Ось так, сини мої, тримайтеся за землю, як оцей дуб, і ніякий грім тоді вас не здолає!..

Звідтоді й звуть той дуб громовим.

Ось і сниться Тапуру, що спішився він біля громового дуба, глядь, а перед ним стоїть молодий, дужий і знатний воїн. І поставою степовик вдався, і силою не зобиджений. І зброя у нього ясна, і сам він із себе удатний. Дивиться Тапур йому в лице, і дивно Тапуру уві сні: сам себе бачить. І чому це, думає він, я сам себе бачу? Та молодим себе бачу, гінким. А той другий Тапур, молодий і ставний, каже: «Я не Тапур, я син твій, Тапуре».

«Звати тебе як, сину?» — питається Тапур.

«У мене ще немає імені», — одказує він.

«Я тобі дам ім'я», — вигукує Тапур.

«Рано ще мені ім'я брати, — каже молодик. — Я ще нічого такого знатного у житті не вчинив: ні коня не сідлав, ні в битвах не бував. Та й не жив я ще зовсім, а тільки збираюся жити».

«Добре, синку, — одказує Тапур. — Ім'я треба ділами славними заслужити. Покажи себе, сину, в житті, щоб усі скіфи про тебе загомоніли. Ось тоді й буде у тебе знатне ім'я».

Відступився од нього молодик, розчахнулося громове дерево і сховало в собі того степовика, лицем на Тапура схожого.

«Я тебе чекаю, сину! — крикнув Тапур. — У світі білому чекаю, під сонцем нашим, посеред степу широкого!..»

Крикнув — і проснувся.

Віщий сон, буде у нього син. Бо чому б тоді громове дерево показувало йому того молодика ставного, ще й лицем на нього, Тапура, схожого? Буде син таким дужим та міцним, як той дуб. Ні грім його не візьме, ні блискавиця. А ймення йому давати поки що не треба. Просто: Тапурів син, і все тут. А коли виросте, то сам його ділами славними здобуде. Так сон віщий підказує, так і буде. З громового дерева син вийшов, о, він ще прогримить у цих степах.

Радий Тапур, місця собі не знаходить, чекаючи свого громенка. Із шатра вискочив, не вискочив — вилетів. Мимо шатра кінь біг, Тапур кішкою метнувся і на його спині опинився, охляп помчав у степ, на узвишшя, до знаного дерева.

— Громове дерево! — кричав біля згорілого дуба. — Це я, Тапур! Ти у сні мені сина показувало. Ось тобі мій акінак за добру вість.

Розстебнув широкий шкіряний пояс, зняв його з акінаком у золотих піхвах і кинув до чорного дуба.

— Бери, громове дерево! Тобі дарую за гарну вістку.

І з гиком та свистом помчав охляп у степ…

Довго його не було, повернувся збуджений, чорні очі горять-сяють… В шатро вскочив, башлик зняв, підкинув його над головою, засміявся.

— Ти чого… такий?.. — озвалася Ольвія, лице її було блідим і тому якимось незнайомим Тапуру, губа прикушена до крові. Лежала на спині, поклавши руку собі на випуклий живіт, наче прислухалася до чогось.

— Син буде! — крутнувся Тапур посеред шатра. — Я вже бачив його. Уві сні бачив. Він до свого народження деревом живе. От!

Ольвія тільки й озвалась:

— Вигадники ви, скіфи!

— Хіба ти не знаєш, що скіф до свого народження людиною кимось буває? — здивовано вигукнув він. — Як у вас, греків, не відаю, а в нас так. Хто вовком буває, хто птицею, хто якоюсь там билиною у степу чи звіриною. Або й комашкою. А потім приходить час, і Папай каже: йди і народися людиною, бо скіфам треба багато-багато людей. Він іде і народжується людиною.

Ольвія зацікавлено слухала Тапура, на мить навіть забувши про свої страхи.

— Говори, Тапуре, говори, — прохала, коли він вмовкав. — Мені легше, як тебе слухаю.

Він опустився біля неї на повсть, присів на зігнуту під собою ногу, рукою ляскав себе по коліні.