Валентин Чемерис - Ольвія

— Ей, ей, ти що? — поспішно вигукнув Тапур. — Скажена! Ану, опусти акінак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моєю жоною. Повелителькою всіх моїх людей.

— Тоді чому ж ти мене тримаєш, як полонянку, в кибитці?

— Тому, що місце чоловіка у сідлі, а місце жінки у кибитці. Так у нас заведено, і в кибитках завжди їздять скіфські жінки.

— Але ж я не скіф'янка. — Ольвія відв'язала од задка кибитки повід і скочила в сідло саурана. — Я не скіф'янка! — крикнула вона і погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершників, коротко кинувши:

— Сам!

Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заіржав, радіючи молодій своїй силі, і застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзові позеленілі вудила, він нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранішній степ… Десь іржали коні. Сауран бив копитом і поривався вперед.

— Почекай-но, — спинила його Ольвія, — мені спішити нікуди, не додому їду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими ніздрями бентежний вітер рідних степів, у яких він народився і виріс, збуджено тремтів, б'ючи копитом. Там, за обрієм, водив він на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрієм, клично іржали скіфські коні, і гупотіла земля під незліченними табунами, під прудкими ногами степових коней.

Сауран поривався, та Ольвія стримувала його. Перебираючи в руках повіддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась і оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звідси, залишився її край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комірця, вишиту на грудях візерунком із квіток, вузькі шкіряні штани, що звужувалися донизу, взута у м'які сап'янці, халяви яких були трохи зібрані й перев'язані малиновими стрічками із золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлі плечі з-під гостроверхого башлика.

Ольвія пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур і посміхався сам до себе. Невдовзі сауран Ольвії наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюванні, квапно поспішала до свого лігва. Пирхнув кінь, вчувши хижачку, дрож пробігла по його тілу і передалася вершниці.

Тапур наздогнав Ольвію і на скаку ткнув їй у руки гнучку плетеницю, скручену із сталок волячої шкіри, з важкою свинцевою кулею на кінці.

— Візьми! — крикнув у запалі, бо полювання над усе любив. — Цією кулею здорово можна розтрощити череп вовчиці. Ми так за вовками ганяємось. Догнати сірого і вбити його кулею — це більше вміння, аніж з лука. Спробуй!

Очі його збуджено горіли, увесь він аж тремтів в передчутті погоні за вовчицею, і Ольвія, посміхнувшись, перший раз йому посміхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.

— Ара-pa!.. — крикнув Тапур. — Здоганяй, бо втече!

— Ара-pa!.. — вигукнула й собі дівчина скіфський клич і пустила саурана вчвал. Під копитами коня задвигтів степ, і у вухах вершниці тонко засвистів вітер.

Відстань між конем і звіром хутко зменшувалась.

Звівшись в сідлі, Ольвія занесла для удару плетеницю. Ще мить, і важка свинцева куля, описавши в повітрі півколо, із страшним тріском розчавить вовчий череп.

І тут дівчина вгледіла рожеві соски.

— Мати!..

Слово зірвалось з уст мимовільно, і напружена рука дівчини обм'якла, тіло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомість защеміло серце… Мати… Бодай і вовчиця, але ж мати. І десь її голодними очима виглядають малята.

Кінь, відчувши раптову переміну в поведінці вершника, почав непомітно збавляти хід. Вовчиця хутко віддалялась, аж доки й не зникла десь у балці.

— Ти чому?! — кричав Тапур і збуджено блискав очима. — Таку вовчицю відпустила!.. Ех, здобула б її, і всі б про тебе у степах говорили, а ти…

Ольвія мовчки віддала йому плетеницю і пустила саурана вперед.

Мати…

Ольвія не знала своєї матері. Густі тумани минулих років, наче сторожові мури, стали між ними, і стали, як здавалось, навічно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивідати бодай крихту тієї таємниці. Де поділася мати? Що за лихо скоїлося з нею? І чому про неї навіть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матір, як відразу ж тінь невдоволення пробігала по сухому, аскетичному обличчі батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнів…

Коли Ольвія була ще маленькою і батько садовив її до себе на коліна, то іноді ласкаво (що взагалі з ним траплялося рідко) казав, погладжуючи її по голівці важкою, дубленою рукою: