Валентин Чемерис - Ольвія

Мружачись до сонця, Тапур із посмішкою на губах мчить до білої кибитки, що везе його великий скарб, і яку пильно охороняє відбірна сотня.

«Людоловом мене обізвала, — думає він про свою полонянку і тішиться подумки. — Ха! Я і є людолов, бо я — володар степу. Умію коней ловити і людей умію ловити. Бо тільки сильний стає людоловом, а слабак — рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».

За білою кибиткою іде на поводу сауран [12] Сауран — швидкий, невтомний світло-рудий кінь із темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить від дикого коня. , чудовий і витривалий скіфський кінь, хоч і непоказний із себе. Тапур, милуючись конем, підморгує йому.

— Погуляти хочеш, коню, степами із вітром наввипередки побігати?..

Кінь шкірить жовті зуби, киває головою.

— Як там дочка архонта? — весело кричить Тапур до сотника. — Все ще галасує, що я — людолов?

— Виходить із кибитки тільки вночі, на привалах, — одказує той. — А зла, як вовчиця. Так і кидається на всіх. Мої люди навіть побоюються гречанки.

— Ха!.. — задоволений вождь. — Вона така… Люблю жінок, які показують пазурі і навіть трохи шкрябаються ними. Кров тоді нуртує у жилах, чоловік тоді відчуває свою силу.

Він зіскакує з коня на задок кибитки і пірнає під запону. Кінь його біжить поруч із саураном, за кибиткою. Сотник підморгує вершникам, і ті, скалячи зуби, починають потроху відставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, і вождь, простоволосий, без башлика, скочивши із кибитки, наче хто за ним гнався, стрибає у сідло свого коня. За ним із акінаком у руці висунулась гнівна і розпатлана Ольвія, блиснула очима.

— Ну… хто ще бажає простягати до мене руки? — і кидає башлик вождю. — Забери своє позолочене добро!..

Воїни жахнулися: ще ніхто і ніколи так не поводився з їхнім всемогутнім вождем. І не поводився, і не говорив йому таких слів. А до башлика його так і доторкнутися ніхто не смів — священна то річ у вождя! Знак його зверхності над усіма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гніві не знає спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекає! І він на мить аж очі заплющив, і його люди теж позаплющували очі, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка із чоловічим башликом… Але нічого не сталося. Тапур навіть не вибухнув гнівом. Він зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову і захоплено крикнув сотнику:

— Бачив?! От вовчиця, га?.. — і показує руку, на якій розпливається червона пляма. — Бачив? Полосонула акінаком. О, акінак вона уміє тримати в руках. Клянусь бородою Папая, такої жінки я ще не зустрічав. Щоб на мене кинутись з акінаком?.. Щоб швиргонути мій башлик… О-о!.. — Він наче був трохи аж розгубленим. — Такі жінки є, кажуть, тільки в савроматів. О, недарма я ходив до греків. Така вовчиця народить мені сина-вовка! О!..

Припавши губами до ранки, висмоктував кров, зализував рану.

— У скількох бійках бував, а своєї крові ще не бачив, — бурмотів сам до себе. — І ось… побачив. І де? У кибитці. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моєю! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч і степ репає, а по його буде!

Ольвія відкинула запону, показала акінак.

— Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Він любові забаг! Утіх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акінак у мене завжди напохваті.

— О-о-о!! — Тапур захоплено дивився на неї. — Я навіть і не думав, що ти… ти така.

— Яка це… така? — насторожено обізвалася Ольвія і поправила волосся, що вибилося у неї з-під башлика, застебнула на дерев'яні палички куртку. — Яка?..

— А така… гарна, — одним духом випалив вождь. — Я люблю таких, необ'їжджених. Бо тихі та покірні мені вже набридли. Від їхньої покірності спати хочеться, а ти кров нуртуєш мою. Ти будеш моєю, клянусь бородою Папая!

— Твоєю?! А ти спробуй, візьми! — вигукувала у відчаї Ольвія, а десь у серці крижаніло: візьме він її… Вже взяв. І не відпустить ніколи. — Думаєш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась піти у твоє шатро. Згодилась. Як батько казав: зміцнити стосунки між греками і скіфами. Згодилась піти у твоє шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.

— Навіщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.

— Скіфи усі такі самовпевнені, чи тільки Тапур один такий?

А він ніби між іншим:

— А не захочеш мене любити, станеш рабинею.

І шкірив зуби, посміхався хижо.

— Я-я??! — вражено видихнула Ольвія, і лице її враз зблідло. — Ра-абинею?! — повторила вона шепотом і рвучко висмикнула з-за пояса акінак. — Ні, я вільна і скіфською рабинею ніколи не буду. Ліпше смерть!