Валентин Чемерис - Ольвія

Тоді інший загін взяв у праву руку і зник за обрієм…

Повернулися назад лише одиниці. Перелякані, харамаркали щось собі під носи про таку хмару скіфських стріл, що буцімто з-за них і сонця не було видно. І їх, аби вони не сіяли сум'яття серед війська, Дарій велів таємно знищити. Лякливих було сонними поколото кинджалами й загорнуто в яру до світанку, але від того нічого не змінилося. Настрій у війську почав падати, кінчалися запаси води, а де вони якраз були, — того ні Дарій, ні його полководці не знали. Після Істру військо перейшло спершу одну річку, потім, через кілька днів, ще одну, але обидві вони цього засушливого літа були напіввисохлі, а там, де ще вціліла вода, плавали роздуті й смердючі трупи тварин — скіфи постаралися.

Женучись за невловимими кочовиками, перси нарешті дійшли до Великої води, званої по-скіфському Арпоксаєм, а по-грецьки — Борисфеном. Ще на обрії загледівши голубу смугу серед безмежного привілля, вербові гаї і жовті прибережні піски, перси ожили, як начеб там, у тім зеленім царстві, їх чекав кінець походу. Останні дні з водою було зовсім скрутно (скіфи водили їх сухими й гарячими степами, колодязі засипали, а озера, що траплялися на шляху, отруювали — скидали в них трупи тварин), тож військо збадьорилося, загледівши на обрії Велику воду. Підтягалися і люди, і коні, і навіть тяглова обозна худоба. Всі хотіли пити. Багато-багато води хотіли пити. І колони наддали ходу, радіючи, що Велику воду скіфи вже не зуміють отруїти. Про кочовиків, яких треба здоганяти, вже ніхто й не думав, всі поривалися до води, втративши будь-яку обережність. І Мегабаз змушений був стримувати колони, остерігаючись раптової засади кочовиків, а особливо нетерплячих жорстоко наказував. З його повеління колони уповільнили рух, тим часом вперед було пущено розвідувальні загони на швидких конях. По якомусь часі вони повернулися веселими і ситими (напилися досхочу!). Щасливці! Мокрими були і їхні коні, котрі теж напилися уволю і тільки збуджено пирхали та гарцювали.

Розвідка доповіла, що тутешні саки, переправившись на той берег, подалися долиною на схід. «Але поспішали вони не дуже, — додав начальник розвідки, — певно, здогадувались, що ми забаримося на переправі». На запитання Мегабаза: як і на чому переправились скаїті через Велику воду, начальник розвідки відповів лише одним словом: «Перебрели». — «Через Велику воду?» — здивувався Мегабаз. «Так, — радо одказував начальник розвідки (він був увесь мокрий, з роздутим животом, у якому булькала вода, і Мегабаз, ковтнувши гірку, липку слину, позаздрив йому в ту мить). — Тільки перебрели Велику воду не прямо, ні. Прямо вони брели тільки до середини ріки, а тоді зигзагами: то в ліву руку візьмуть, то в праву… — І додав, струшуючи з своєї нечесаної закудланої бороди краплі води: — Я так розумію. У таку спеку, як зараз, навіть Велика вода міліє. Тож між глибинами з'являються мілини, ними й можна перебратися на той берег. Ми запам'ятали, як вони рухались».

Мегабаз помчав до владики.

Вислухавши полководця, Дарій повеселів, махнув рукою: «Переправлятися бродом! На тім боці головним колонам відійти подалі в степ, стати на ніч табором, а вранці, з першим променем сонця, — в погоню за саками!..»

Коли голови трьох колон підійшли до ріки, хвости їхні ще тяглися сухими й гарячими степами десь на відстані доброго денного переходу до ріки, і задні вперше позаздрили тим, хто вів перед, і, отже, зараз уже донесхочу хлебче таку свіжу, таку прохолодну, таку життєдайну воду із скіфського Арпоксаю.

Але спинятися на березі Великої води й тим більше ставати табором Мегабаз несподівано заборонив, велівши начальникам колон починати переправу з ходу, пити ж воду і запасатися нею під час броду — не затримуючи руху своїх загонів. Спускалися з глиняної кручі з гиком, галасом і свистом. Піші, попіднімавши зброю та щити, в хмарі куряви з'їжджали вниз на власних сідницях і, жовті від глини, кидались до води з широко розкритими, пересохлими ротами. Коней зводили не прямо, а навскіс, вони присідали на задні ноги, хрипіли, але все одно поривалися вниз, до води. Гірше було з обозами. Волів та биків випрягали і зводили вниз, вози, обліпивши, як мухи, піхотинці спускали на руках. Вози зривалися і, калічачи та давлячи людей, котилися вниз, і до води докочувались самі лише колеса… А на кручі з'являлись все нові й нові загони кінноти, піших, обози, і переправі, здавалось, не буде кінця.

Мегабаз виставив на всяк випадок дозори і помчав до царя, котрий, зупинившись із своїм почтом неподалік переправи, з високої кручі спостерігав за тим, що творилося біля Великої води. Запилене, обвітрене лице його було наче закам'янілим, без будь-якого виразу.