Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

— Отой ратай?

— Так. Для чого живуть вони?..

— То Божа справа.

— І Божа, й наша. Народ б’ється — б’ється…

— І лишається в нужді і в темноті.

— А всі інші народи? Наш гірший чи кращий? Тоді чого йому судилася така доля? Чому не може зітхнути на повні груди?

— Усілякий він, — понуро кидає Ждан і одразу підводить голову. — Але є серед них кращі. Є лицарі справжні, вони там. — І махнув рукою.

— Не вимахуй руками, бо на нас оглядаються. Де — там?

— За порогами. У мене там брат рідний писарем служить. У самого кошового Сірка.

— Хто такий Сірко?

— Не знаєш?

— Знаю. Розкажи більше.

— Лицар на всю Україну. Нею однією болить його серце, їй одній служить. Був би паном великим, якби захотів.

— Чого ж не йдеш туди? — запитую.

Ждан червоніє.

— Бо я… збираюся одружуватись. Є в мене на мислі дівчина.

Я мовчу, думаю.

— Отож — то й воно… Дівчина, жона, діти… Без них і воля не воля. А може, я й помиляюся. Покажеш мені свою дівчину?

— Покажу. Післязавтра. В суботу. Вона така… — зчеплює пальці й закочує очі під лоба.

Одначе побачити Жданову наречену мені не довелося. Коли я вернувся в хату до Тирлика, Педько сказав, що до мене приходили. Я вельми здивувався й запитав, хто.

— Він сказав, що привіз поклін від Дем’яна Дем’яновича й навідається завтра.

Подивування, тривога пронизали моє серце двома горючими стрілами. Проте великого страху я не відчував. Навпаки, утвердився в тому, що піддаватися не можна. Інакше залишуся в тенетах до смерті, втрачу свободу, себе самого.

Одначе навіщо я їм? Невже їм не вистачає таємних опричників, яких мають? Мабуть, не вистачає. Їх завжди намагаються навербувати якомога більше. Особливо дорогі опричники з чужих. Відають, що маю хорошу пам’ять, грамотний, отже зможу багато запам’ятати. А може, водночас доросту до значної посади, тоді моя іудина служба матиме ціну подвійну. Щодо служби помиляються також. Як помиляються щодо мене взагалі. Отож гаятися не можна. В путь! Шкода тільки, що я сам, один, нема на кого обіпертися. В світі одному й легше, і важче. Подвійно легше з другом вірним і щирим, подвійно важче з лукавим і боягузливим.

Я прочитав у думці молитву й попросив Господа, щоб врятував мене од лютих неронів і їхніх сікофантів. Молитва моя, вірю, до Бога дійшла. Але я знаю, що мушу й сам не сидіти склавши руки, інакше Божа поміч може й не знайти мене: Бог не любить людей некмітливих і лінивих. Я склав свої сакви, які вже значно схудли, й смерком вийшов з міста полтавською дорогою.

Маленькі слюдяні віконця в золочених рамах були відчинені, шовкові фіраночки відтулені, жовтий вітер з жовтого поля залітав просто до карети, солодко студив гетьманові ледь прибиті сивиною вуса. Ситі коні бігли прудко (гетьман любив, щоб коні були гладкі), карета — добра, нова, з позолотою і різьбою, на залізному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернігова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в білій свиті і сивій шапці форейторові повернути з дороги в лісок. Свічкар Ждан Гук повигрібав під дубом з трави жолуді і дрібне паліччя, інший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п’ять підвід) покраяв велику диню. Гетьман дуже любив дині. Дубівка пахла медом і дозрілим літом. Самойлович узяв одну скибку й сказав писареві, аби той читав листа. Старий, хитрий і мудрий писар читав тихо, декотрі місця перебігав скоромовкою, розводячи при тому руками — однією з листом, другою — порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправді ж перебубнював місця, недишкретні для гетьмана. І стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивляться, як він їсть, — «заглядають у рота». Він і в маєтку обідає сам, рідко коли допускає навіть когось із старшин.

Самойлович схитував головою. Сьогодні його майже не дратували запорозькі гаки — та й не мусили дратувати, вертався з Чернігова, з прощі, де архієпископ Лазар Баранович відпустив усі гріхи, содіяні й несодіяні, — кидали запорожці навздогін шапкою.

Обачність і розважливість стали гетьманові в пригоді й цього разу. Послухався б царського указу, пішов під Ладижин, поклав би там своє військо — і той же цар затуманів би до нього немилістю. А можна ж було не тільки військо згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожці знекровіли і обшарпалися ще дужче. Царю ж він догодив вельми й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокій (спершу сам поятрив, написавши, що Сірко тримає у себе самозванця — разінця і хоче йти на ті ж міста, котрі руйнував злодій і боговідступник Стенька), зачинив у ґратованому льосі двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю і багатьох інших значкових товаришів, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сіркових зятів та жінку й одписати на казну їхні маєтності. На те цар веління не дав, але, Самойловичу доповіли його оплачені вуха й очі в Москві, всіма іншими клопотами цар Олексій був задоволений. Полишений у Січі наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любісінько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залізній, кованій гетьманськими ковалями клітці. Псяюха ж Сірко має вигоду зі своїх походів: Магомета не досяг, Симеона втратив. Голоштаньком був, голоштаньком і зостався. Й скликає до себе знову всіх голоштаньків. По гетьманських полках і зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в’їжно, зате воля гуляє з шаблею й ніхто ні перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, і нікому буде поле орати та махати ціпом. Січовики звинувачують його в розорі правобічного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, сліпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справді лежав би досі з порожніми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, зварювати. Ні, він не пустить у душу тієї їді. Не діждуть січові гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд і військо осудять його. Та й небезпечно ставати із Запорожжям у відверто ворожі стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усіх боків лігвисько, розставити капкани. Й душити, душити… А було, було… Колись і сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурні сліпці з бандурами. Тьху на вас, сліпі очима і розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Ті сліпці й нині виспівують про волю. Про ті дні, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Україні, стинала панські голови, підпалювала фільварки. Про Хмельницького співають. І ще довго співатимуть. Хміль вступив у голови і ось вже двадцять літ макітрить їх. Хмелевим ім’ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж і того досить. Дух Хмельницького витає над правим і над лівим дніпровими берегами, іноді варто комусь назвати це ім’я — і вже задзвеніли шаблі, заблискотіли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович і собі набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитії марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти — забудуть послух, випустять з рук чепіги, потягнуться до шаблі.