Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Педько таки домігся, що його судив суд світський, а коли судді, не маючи подібного вчинку на пам’яті, звернулися до Литовського статусу, рішуче заперечив, сказав, що в нас Литви давно немає і тим законам він не підвладний. Судді трохи розгубилися, а потім присудили Педька до п’ятдесяти київ, але одруження його визнали законним. Бито Педька без усердя, й він вижив, вернувся веселий і навіть хвацький.

Впродовж усього цього часу я жив у Педькового тестя Никодима Тирлика, який намовляв мене одкрити в його хаті канцелярію по переписуванню паперів. Мовляв, чоловік ти грамотний і Педько також знає грамоту, знайдете собі по підпомічникові, а він, Тирлик, прийматиме прохачів і вестиме всі обрахунки. Никодимові Тирлику кортіли не стільки прибутки, а якийсь уряд, бодай маленький, але таки уряд. Є люди, які вважають, що створені тільки урядувати, а не робити роботу. Через те він занехаяв і господарство, й жив заробітками жінки та дочки, які пряли та вишивали. І все розказував про те, як був збирачем податків, яку мав владу та силу, як його боялися й шанували. Боялися — це так, а шанували — не вірю. У народі шанують тих, хто робить добро чи хоч намагається його зробити, а тих, хто владарює, — бояться. Он мене грубо прогнав наглядач тюрми, я його забоявся, але шани до нього не почував і на крихту. Через те мене кортить довідатися, чи шанують гетьмана. На дрібніших державців я вже надивився достатньо. Смисл їхнього життя розгадати неважко: наїстися, напитися, переспати з гарною челядницею й ні гич більше. Мали б показувати приклад благостині меншим, і тоді ті пішли б за ними, а виходить навпаки. Якщо ти живеш не по закону, якщо хочеш пожаковати, де тільки можна, то чим гірший я? Обіцяють іншим Царство Небесне, а самі гребуть під себе.

Гетьман, либонь, не такий. Сам він з сану духовного, знає слова апостольські, то має іти вказаною ними стежкою. Спробую пройти за ним думкою.

Одначе спіткнувся на першому кроці. Довідатися щось про гетьмана непросто, бо про нього люди не говорять або говорять ухильно, так само було в Москві: люди підлі, залякані вихваляють царя на всі заставки, люди чесні воліють мовчати. Шлях до влади — через нетрі, через хитрощі й обман, через обмови та ніж, тому то всі, хто досягнув влади, люди погані. Вони щодня, щогодини обманюють Бога і ближніх своїх, а декотрі й самі себе, якщо можна видобути з того користь. Я не знаю, як бути; адже без влади в світі жити не можна, а вона завжди неправедна. Я вже набачився, начувся. Розпочинається вона завше мовби з надії, а потім на тому виростає трава. Вона виростає на всьому: на дружбі, на любові, на минулому. Це мудрості Сьорби, лихі мудрості, сам я ще не знаю, що таке любов, та й дружба також.

І ось мені мовби прослалося на дружбу: познайомився з хорошим парубком, Жданом Гуком, з його братом Митрофаном ми разом навчалися в колегіумі. Він служить у гетьманському замку свічкогасом. У той замок зась зайти будь — кому: там пильна сторожа, вона стоїть не тільки при брамі, а й у саду, і в кількох місцях двору. До двору, заказано заходити з ціпками, навіть архімандрит оддає за ворітьми патерицю, ніхто не сідає в присутності гетьмана, а шапки скидають усі, навіть духовні отці. Ждан хотів замовити за мене слово, аби мене взяли до гетьманської канцелярії, але я відмовився. Не для того я лишав одну службу, щоб запрягатися в іншу. Поживу трохи в Батурині й піду. Дорога невідступно кличе мене. Тільки так я знайду свободу. Бо хоч мене раніше надто ніхто не утискав, я втомився щоденно вклонятися одним і тим же людям, ходити тією самою стежкою, навіть, прости Господи, щоденно молитись до тієї самої ікони.

Люди хоч чимось пов’язані між собою навіки. Ні ті, які підкоряють, ні ті, які підкоряються, не вільні. Ті, які підкоряють, либонь, вільні ще менше. Вони залежать від звичаїв, бояться підпомічників, аби ті нишком не прокралися з ножем до покоїв або не вихопили посадного стільця з — під укоханої сідниці, дужче, ніж люди прості, бояться хвороб, адже багато втрачають, вони живуть у страсі й лютості за те, що, маючи все, такі ж смертні та полохливі, як інші. Ні, то не свобода. Мабуть, і в мандрівчанина немає повної волі, одначе там я зустрічатиму людей усіляких, я незалежний від них, зможу піти з того місця, де мені погано, в будь — яку мить. Можливо, я натомлюся й мені захочеться надовго осісти біля якоїсь левади, над якоюсь річкою, але те буде не скоро.

Звичайно, нічого того Жданові я не сказав. Нащо каламутити нелукаву душу! Чесний хлопець Ждан і щирий, диво, як не пощербилася ця сирітська душа, адже була кочена долею й нехтувана всіма. Виходить, є на землі люди, а якщо є люди, то є й правда. Натерпівся ж він багато, нехай поживе в спокої та ситості хоч трохи. Він ще вельми чистий і знає про світ дуже мало, розум його не скаламучений хмарними думками. Я ж неясно почуваю, що пізнання ховає небезпеку, небезпеку безпосередньо для мене, щось мене й застерігає, мовби шепоче мені: прийми запрошення, лишайся тут, під охороною всевладної руки, або й вернися на старе місце, й проживеш у несуєтності та спокої, як живе отець Єпіфаній, і зійде на тебе Боже благословення, а там, попереду, ти можеш занапастити не тільки тіло, а й душу. А я не знаю, для такого життя ти створив її чи ні? Так, я боюся того, що чигає попереду. Я не такий вже наївний і знаю, що світ — це зло, це небезпека, це наруга; що б ти не зробив, усе обернеться проти тебе, або супроти твого тіла, або супроти душі. Де ж мені знайти сили, щоб відмовитись від того, до чого спонукаю себе! Таких сил немає. Світ втягує мене, неначе велетенська лійка, неначе вир, з якого, пустившись за течією, можна виплисти, але більше можливостей загинути. Я неясно, якимись сполохами в душі і в тілі відчуваю небезпеку, котра чигає попереду, а вона завжди підстерігає подорожнього, — в цьому вже встиг пересвідчитись, — вона скрізь, але я не можу й відступитися, бо отакий я не буду потрібний сам собі.