Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Гетьмана бачив лише один раз: стояв на наплавному мосту через Сейм, він їхав у відкритій кареті й був ясний та усміхнений. Але на самому виїзді трапився йому назустріч піп на простих колесах, попів кучер скочив з возика й тримав коня за гнуздечку, піп також зліз із воза й стояв, схиливши голову в поклоні; я побачив, як одмінився на обличчі гетьман, як він нахмурився, і я зрозумів чому. Зрозумів і осудив. Є поговір, що стріча з попом не віщує добра, але ж ти сам попович, мусив би мати ті притчі за марноту й не зважати на них.

Іншого разу був я пристав до натовпу, який ішов до замкової брами, сподівався пройти в двір, але досередини нас не пустили. Я не знав, хто ті люди, чого туди йдуть, довідався про те пізніше, але не пошкодував, хоч могли ті походеньки скластися для мене великим лихом. Ті люди — селяни з Ліщинівки, де гетьманів маєток, вони прийшли скаржитись, що надто їх притискає управитель, ще й велить називати паном. Не паном добродієм, не паном управителем, а таки паном. Поки були за ляхів, Івашко Брюховецький велів називати себе паном. Продався він боярам і панам за князівство та боярство, й понаставали в багатьох містах гарнізони, і настали великі утиски, й настала колотнеча, й повстали люди проти Івана Брюховецького, бояр та старшин, які підспівували йому. Тільки негідник, тільки запроданець, аби доскочити собі ласки в можновладних покровителів, запродує свій народ. Він його не боїться й не поважає його, бо поважає тільки силу, йому здається: чим більше потне своїх, обдере й прилякає, тим більше догодить своїм покровителям. Та так воно і є. «Тепер ось сини твої, гетьмане, величають себе панами, а ми ж стільки літ при князеві шаблями махали й після нього, щоби панів не було».

До двору впустили кількоро, найшанованіших, вони вийшли звідти за годину дзиґареву якісь пом’яті, спантеличені, швидко почимчикували од замку, нічого не пояснивши решті сільчан. Що там у замку було, бито їх, чи лякано, чи обіцяно щось, але були вони на себе не схожі, здавалося, поміняли там, за брамою, одних людей на інших. Один, вже досугий, сливе дід, ішов без шапки, забув він її чи згубив, і руку тримав на голові.

Й тепер ми сидимо в корчмі з Жданом, намагаємося розжувати ту подію, й не знаємо як. Ждан теж на той час не був у замку. Ми сидимо біля дверей, частуємося лише березовим соком з медом, і батуринці поглядають на нас скоса — непитущі люди завжди непевні. Чомусь усі мають непитущих людей за підступних, підбурювачів, післуховувачів, надто не любить таких влада, вона вважає: якщо чубата голова не п’є, значить, думає. Либонь, так воно й є.

— Кажуть, сини гетьманські беруть великі стації, і гетьман також, ще й затягує людей кормлінням. І буцім має він пиху велику й до вітру їздить у кареті…

Ждан опускає горіхові очі.

— Служу я в нього, — виправдовується, і мені чомусь приємне таке його виправдання. Значить, совісний чоловік. — І знаю я дуже мало. До мене він приязний…

— Чи до всіх такий, як до тебе?

— Не відаю, — чогось шаріється Ждан. — Тобто, не до всіх. А можна бути приязним усім?

Цим запитанням спантеличив мене.

— Та й не в приязні справа. Є тут у нас два осавули. Один свариться, кричить на тих, хто прийшов шукати правди, вибанітує так, що й рубчика сухого не лишиться. А потім допоможе. А другий слухає уважно, ще й головою похитує, руки пухкенькі тримає на животі, і ходять до нього до третіх віників, а він усе слухає та головою похитує, обіцяє. Бо й не можна бути добрим суспіль до всіх.

— «Будь для слуг своїх таким, яким хочеш, щоб був для тебе владика. Не покладай на пахарів роботи над їх сили, не гнівай їх, щоб голосіння їх і зітхання не дійшли до Господа. Нехай вони мають справедливий поділ в роботі й данині. Лучче набути мало користі з правдою, як багато з неправдою. Дивись, як тяжко добувають вони для себе свої потреби: ті виправляються в далеку дорогу суходолом і морем, добувають собі достатки довгою розлукою з домом, інші двигають ярмо щоденного терпіння, в тяжких пахарських роботах збирають земні плоди й поціновують найменше зернятко».

— Це з писанія? — запитує Ждан.

— Ні, це з учителя мого Єпіфанія.

— І ти можеш запам’ятати стільки?

Я усміхаюся:

— Для цього кебети не треба багато. Її треба, щоб таке написати.

— І ти покинув його й пішов? — дивується Ждан.

— Покинув, бо хочу більшої правди. Земної. Промовляють усі красно, повчають мудро. Щоправда, не скажу поганого про свого вчителя: сам він також живе правдою. Але правда його книжна. Нею можуть жити одиниці. А люд наш увесь?..