Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Митрофан раз по раз непримітно зиркав на брата, мовби вивіряв його, мовби виважував щось у мислі. А Ждан хоч і не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очі дивно мінилися, здавалося, в глибині їхній вихрила метелиця чи й завія. То була завія заздрості до брата — запорожця, маленькі гордощі, тоненький, ніжний пагонець любові почав проростати в ньому. Такий у нього гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому світі, дві рідні душі, як же не радіти цій стрічі! І Ждан не стримався, переборюючи ніяковість, сказав:

— Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навіть… дві картини.

— Ну і як же ти намалював? — усміхнувся Митрофан. — В якому офарбленні?

— Веселому. І сам ти веселий і на коневі. І летиш, наче вітер. А турки розлітаються од тебе, як горобці.

Митрофан усміхнувся.

— Може б, хоч як шпаки. А друга картина?

— Друга — ти з пером у руці. Про ваші послання до гетьмана багато говорять. І мені дещо влітає у вуха. Я мовчу, а сам радію: це Митрофан писав.

— Ну… Є там і мої придумки, — мовив трохи погордливо, а сам примружив очі й пильніше глянув на Ждана.

Далі погомоніли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповідав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось — і не міг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвеніло, неначе залізне.

— Добрий човен, — сказав.

— Для гетьмана, на гуляння, — пояснив Ждан. — Гетьман не любить води, але іноді плаває з гостями. — Помовчав і для чогось додав: — Він боїться води.

— Так добре знаєш гетьманову вдачу? — прискалив ліве око Митрофан.

Ждан мовчки стенув плечима:

— Сподіваюся, свої розсліди не виповідаєш іншим?

Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, підвелася вгору, але по хвилі опустилася.

— Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честі…

— Наймита, — пхикнув Ждан і повів довгою шиєю.

— Наймит у палатах. Це багато. Тобі довіряють… Треба тільки вміти… І сам доскочиш честі… Світиш свічки самому гетьманові. При тому світлі чимало видно. Світиш і слухаєш.

— Мені хочеться гасити свічки, а не світити.

— Чому це? — невдоволено буркнув Митрофан і погойдав носком чобота із срібним подзвоном.

— Я наслухався і набачився в покоях стільки…

— Розумні люди завжди вміють все повернути собі на користь. А ти ось навіть мені не розповів. Брати ж все — таки… Біля влади ти, а влада — це сила…

— Чорна сила…

— Вона, дурню, од Бога… Свої веління він має передавати чиїмись устами.

— Вустами нашого гетьмана?

— А чом би й ні?

Ждан підвів голову й подивився Митрофанові в очі. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимріях оцю стрічу. Щоправда, мрії теж були неясні — звідки взятися ясності, коли за все життя ніхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тільки бачилося: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лаві, і всі зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усі слухатимуть його, як слухають у церкві попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелів йти не захотів, а повів його сюди, на пустельний о цій порі берег річки.

— Йому брешуть усі, — сказав. — Кажуть, який він мудрий, який сміливий. А я не чув жодної мудрості.

— А дурість?

Ждан здивувався, а тоді задумався.

— І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.

— Отож. Такі вони — сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…

— Так він уже вірить, що мудрий!

Митрофан посміхнувся.

— Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана… Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.

— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою?

Митрофан зітхнув.

— Такий закон.

— Чого?

— Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.

— А коли… кипить мені. Коли гидке мені все?

— Зціп зуби і… посміхайся.

— Увесь вік посміхатися?

Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий покив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав… Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах — кам’яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта… Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б’ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо, є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хтозна, що там роїться — теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою… Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — іншого лева. Й зовсім він не безстрашний…