Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Щойно по всьому південному краю пройшло велике збурення: цар турецький у величезній силі йшов на нас, і сталися там утарчки великі, гетьман Самойлович та князь Ромодановський виступили насупроти нього, й супостат скурав міста Ладижин, Умань, Тростянець, Тульчин, похапав жінок та малії діти, але змушений був відступити, бо запорожці чинили проти нього всілякі контраверсії: кораблі турецькі потопили й дороги перетяли. Гетьман видав універсал, у якому писано, що отримали перемогу над басурманом велику, але в тому універсалі про запорожців сказано незичливо, й те мені незрозуміло, як також і те, чому діяли не єдинокупно, чому поміж гетьманом і кошем Запорозьким немає спілки, адже це на лихо всім нам. Сподіваюся, мені розвидниться в Батурині.

Дорогою трапився мені попутник, миршавенький чоловічок з підлизаним, недавно підголеним чубом і з розумними, але мовби зляканими очима. Познайомилися з ним на постої і далі йшли разом. Попутника звати Педько, він мовчазний, і мова його не селянська, хоч він і каже, що селянин з Батурина.

Ночували в комірчині при корчмі, і вночі Педько почав просити мене бути боярином на його весіллі й вінець тримати. Дивне прохання, дивне весілля, якщо боярина шукають в дорозі, одначе він так упрохував, що відмовити було ніяк, і я погодився. Вінчався Педько рано — вранці в хутірській церквиці під Батурином, з Педькової сторони вінця тримав я, з боку молодої — худа висока дівуля із сизим, неначе в п’яниці, носом. Та й молода не така вже молода. Їй років тридцять, натоптувата, тілиста, з лицем камінним, сердитим. Старий неохайний піп повінчав швидко, й ми поїхали до молодої, куди Педько приставав у прийми. Педьків тесть — колишній збирач податків при гетьманові, та чи то він прокрався, чи новий гетьман хотів мати й нових збирачів податків, його було вигнано, а добро забрав гетьман яко шкодуюча сторона. Лишили тільки хату, велику, на п’ять кімнат, але вона зветшала, стіни пообвалювалися, й дах протікав. У тій хаті й відгуляли якесь нишкове, потайне весілля, бо було тільки кількоро родичів зі сторони молодої, а від молодого й далі один я.

Наступного дня Педька схопила варта й закинула до цюпи біля брами. Мене покликали яко свідка, й двоє суддів розпитували, що я знаю про Педькове весілля, і я чистосердечно розказав усе. Мені йняли віри й не йняли, бо відпустили, але наказали, щоб нікуди з Батурина не йшов. А я й не збирався нікуди йти. Впродовж трьох тижнів мене викликали ще кілька разів, вже до архієпископської консисторії, не били й не погрожували, а я розказував те саме. Аж тоді дізнався, що Педько — Педько віднедавна, а до того — Версонофій, монах Онуфріївського монастиря, який сану позбувся й саморозстригся. Педько пояснив: розстригся через те, що покохав. Але консисторіальний суд твердив, що він учинив гріх — покохав у сані чернечім.

Педька я навідав двічі, носив йому їсти, він сидів у підземеллі у вузькій камінній цюпі. В сусідній цюпі сидів на ланцюгу ще молодий, зарослий до самих очей чорним волоссям в’язень, двері його в’язничного льоху були розчинені, і я зайшов, бо дуже уважно й осмислено дивився на мене той чоловік. Я погойдав ланцюг і запитав, за віщо він сидить, і він відповів:

— За правду.

— А що, — сказав я, — правда живе тільки на цепу?

— Тільки, — переконано відказав в’язень. — Якщо вона зустрічається з кривдою.

Я хотів запитати, де саме і в яких шатах він бачив кривду, але нагодився наглядач і гримнув на мене, щоб ішов геть, якщо не хочу сам опинитися в залізі. Я пішов до Педька. З ним розмовляв довго. Педько не розкаювався в содіяному й страху не виказував.

— Ігумен мого монастиря лихий і неприступний, та й ієромонах, якому слугував, не кращий, мав би служити Богові, а слугував зловорожцям. Не прожив я, Дорофію, а проплазував, але більше не можу й не хочу. Бог бачив муки мої, бачить і мою щирість. Світ — це любов, і Бог за любов не карає, а те, що я покохав у сані, в тому не моя вина. Чернечого закону я не порушив, бо одружився вже після розстригу.

Я засумнівався в Педьковій любові, може, через те, що вельми негарною є його дружина і говорив Педько про Бога та любов зі злістю в голосі. Може, він похитнувся в вірі? Засумнівався? Але яке мені до того діло.

Ще Педько сказав, що не визнає суду консисторійного, бо не є монахом, а вимагатиме суду світського. (Я подумав: вимагатиме через те, що світський суд не такий строгий, та й судитиме того, хто прийшов до нього, а не втік від нього). Педько говорив твердо, і був цей невеличкий чоловічок непохитний у своїх словах і ділах. Я дивувався силі духу і впертості монаха. Адже за таке може покарати не тільки влада, а й Бог. Я подумав, що Педько відстоює не свою любов, а себе, своє право на вільний вибір, на життя. Я мимоволі пройнявся повагою до нього й подумав, що людина творить себе сама. Миршавий монашок виявився велетнем духу, а його тесть, який колись ходив з шаблею під рукою самого Богуна, — нікчемним патякалом, калатайлом, від колишнього воїна лишилася тільки наповнена славолюбством і пихою шабатурка. Дивні діла твої, Господи, дивні переміни ти твориш у людях.