Султан на поруйнування міста дав півдня. Завтра ранком воїни Магомета вирушать далі. Й уже потяглися чорні ключі турків з людськими головами в мішках, кидали голови на купу; паша, що сидів на барвистому килимку, платив по п’ять золотих за кожну. Полоном брали тільки молодих дівчат, їх, пов’язаних вервечками до палиць, гнали на гору, і тут, у прохолодній тіні беріз, султанський євнух зривав одежу, обмацував холодно й діловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси — одбирав: кращих — в Адріанополь, гірших — в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська піна о камінь.
Великий розшук учинили турки в місті по Анастасу Дмитрієву, але відшукати його не змогли. Двоє міщан, що бачили ротмістра останні, сказали на допиті, що Анастас перевдягнувся в селянське вбрання й видовбав собі схрон у валу. Поїхали туди, куди вказували міщани, справді, знайшли вимощену соломою нору, але Дмитрієва в ній не було. Візир лютував, наказав насипати в капшук та почепити перед шатром п’ятсот червонних, щоб віддати тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий білим квітом капшук гойдався на палиці до вечора, його зняли, аби ніхто не вкрав уночі.
Од міста прискакав хан, під’їхав до візира. Зійшли з коней, заплакали за звичаєм, поцілувалися. Візир пов’язав голову хана коштовним шахським тюрбаном, але хан не прояснів од тої милості, був похмурий, злий. Його гнівило, що султан наказав рубати бранців: у Бахчисараї давно не мали нових рабів, а хто не знає, що нові раби — найкращі, ще не зіпсовані, не хитрі, сильні. Задля цього й пішов у похід, а не заради честолюбних султанових замірів.
— Яничарські шаблі вже обпилися крові, — показав він рукою на гору закривавлених голів. — Воїни степу просять султана впустити їх у місто.
Мустафа зітхнув, розвів руками: падишах твердий у своїх повеліннях, до того ж він зараз гнівний. Хан дивився на візира невідпорним поглядом, в його змружених очах світилися хижі вогники. Візир вагався, кований і гнутий за довгі роки розум йому підказував: хановим проханням легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранців всі вельможі в Едірне і особисто він, візир, завжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й іншого разу не підняти орди в похід, відіпреться мором, голодом, падежем коней — знайде якусь одмову. Орда — це вітер, а вітру в покорі не втримаєш. Він воює в цих степах не перший рік, й здебільшого татарськими шаблями. А не підуть вони з ним — султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив іти до падишаха.
Падишах сидів на білому коні й мов заворожений дивився на трикляте місто, що палало з усіх чотирьох кінців. Навіть звідси, з горба, було чути, як тріщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтріпаних червоних птиць, що злітали вгору, — в місті було немало будівель під солом’яними покрівлями, вогняні вихори несли кулі, — дим і чорний попіл слалися уподовж долини. Хижа посмішка ощирила султанові зуби, візир ледве одважився потурбувати його.
— О великий падишах, — схилився темним лицем в низькому поклоні, — дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх.
Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотій луці сідла.
Проте візир не встиг нічого сказати. В цю мить пролунав наглий тупіт, вершник мчав з гори прямісінько до султана, летів так швидко, що, здавалося, ось — ось покотиться шкереберть по схилу разом із конем. Той тупіт прокотився по перших візирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собі мчати до султана гонець із найважливішою звісткою. Навіть Магомет повернув голову. Гонець підлетів, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попід попругами, повиступало мило, впав на коліна, хотів говорити — й не міг. Нахапався вітру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рота запеклася червона слина.
Тремтячою рукою дістав з пазухи згорнутий у трубку папір, подав візирові.
— Що таке? — запитав султан, і по його білому, що лущилося од вітрів і спеки, обличчю майнула тінь.
Візир зламав печатку, розгорнув сувій. Пробіг перші рядки й поблід, папір застрибав у його руках.
— Аллах… Аллах… — прошепотів. — Шайтан Сірко розгромив нашу ескадру. Потопив усі кораблі. Він уже на Бузі, палить переправи.
Гонець лежав, чекаючи смерті. Її вже не відвернути ніякими силами світу. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гірку волю Аллаха і вже передав йому свою душу. Вона з його живого тіла уже летіла в райські сади. На його витягнутій шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тінь — тінь — тінь.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу