Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

— Злазь, Марку.

Холодний скрип шаблі по сириці прокраяв у свідомості хідник для давнішої думки: «Турків було п’ятеро».

— Мурашківці мене повели силою, — похлинаючись гарячою слиною, забелькотів Марко. — Заткнули рота…

Лаврін перепинив його.

— Де решта? — показав на вбитого, що лежав у траві.

Марко зліз з коня, понуро дивився під ноги.

— Двох Дорош… Сохірем, третього окропом… дід — челядник.

— Як окропом? — запитав Лаврін, не випускаючи зі своєї руки Киліянині пальці. Вони були холодні, безживні.

— Ніс бабі на золиво… Витяг з печі, ступив до дверей, а той саме на поріг.

— А Дорош, дід і баба? — запитав, хоч уже здогадався й так.

— Порубали, — ледве шелеснув губами. Ті смерті теж лежали на його душі. Він пригадав усе й мимоволі зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цій землі. За віщо йому таке? Доля гралася ним, як кіт мишею. Одпускала, а тоді знову накривала кігтистою лапою. Пригадав, як порятувався від катівського меча, як повів на Брусів хутір зграю. Страх і далі не випускав з кігтів його душу. Він здогадувався, що, навіть передавши Киліяну в руки туркам, ледве чи порятується. Сподівався, що Брус зачує наїзд і зустріне їх кулями. Зброї в нього повна комора, він може вистинати із засідки всіх. Але ж Брус може стрілити і його? Не помилує він Марка й тоді, коли понищить турків. А не станеться так: Брус і Киліяна з челядниками сховаються в лісі? Тоді його звинуватять в облуді й віддадуть у руки катові. Краще вже, коли застануть всіх на хуторі.

Вони застали їх удома, й то зненацька. Навіть курти не зустріли їх гавкотом. Десь бігали в лісі, не почули кінського тупоту. Турки кинулися в двір, стрибали з коней через вір’є, четверо налетіли на Бруса, що саме виносив із хліва гній, двоє кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув важким дерев’яним сохірем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по голові, й сохір розлетівся на цурпалля. У запалі схопився рукою за голу шаблю, й пальці розсипались по траві. Турки одрубали йому голову, а тоді довго кремсали шаблями тіло, виміщаючи гнів і страх.

Киліяну схопили в світлиці. Всю худобу й свої коні зачинили в хліві, щоб забрати потім, — турків лишилося двоє, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посідали на Брусових коней і поїхали. Один он лежить під кущем з Лавріновою стрілою в грудях, а другий утік. Він швидко повернеться з підмогою. Треба втікати звідси.

Зненацька інша думка шпигає Маркові мозок. Втікати з Лавріном і стати перед січовими суддями? Чи тільки перед Перехрестом? Впасти на коліна й молити, щоб не віддав його на пагубу, не розказував нікому нічого. Лаврін може й простити його. Адже — звитяжець! Одружиться на Киліяні!.. Спливе хмара, вернуться на хутір.

Він подивився на Лавріна із ненавистю, сірі вогники в його очах розжеврілися до червоного. Лаврін, помітивши ті вогники, сприйняв їх по—іншому. Бо й сам думав про небезпеку.

— Треба поспішати. Турок може вискочити на дорогу й надибати своїх.

Він оглянувся, шукаючи коня. Сірий, в яблуках жеребець — Дорошів — попаски йшов до хутора. Лаврін ступив, щоб підняти повід, жеребець форкнув і побіг, але далі нагнувся до паші. Лаврін погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбіг сажнів на двадцять.

— Косю — косю — косю, — сердився й намагався улестити сірого Лаврін, — на ось, — удав, ніби несе щось у жмені. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пішов попід ліском. Ремінний повід зміїв у траві. Лаврін рвав траву, листя з дерев — жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинці. Врешті вже аж за монастирищем, майже біля хутора, Лаврінові вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сідло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбігу кінь трохи не наскочив на мертвого турка, захропів, схарапудився, й Лаврін ледве вгамував його. В ту мить очі вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув її, але душу обвіяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що біля верби немає нікого. Ні Киліяни, ні Марка, ні коня. Червоні й чорні іскри замерехтіли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сідла. Ще раз обвів очима галявину: під кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кілька кроків від нього в траві лежала шабля. Крізь листяний намет пробився червоний промінь, заграв кривавими одсвітами на блискучій криці клинка.

Султан сидів на коні, дивився, як його вої грабують місто. Сніжно — білий тюрбан одсвічував проти сонця самоцвітами. Хоч ладижинці винесли на шовковій подушці ключі й одчинили обидві брами, наказав брати місто шаблею. Турки й татари ввірвалися у беззбройне місто, розсипалися по вулицях. Обурені такою злою підступністю, деякі міщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних і беззбройних, шаблями робили мітки — значки на спинах (кожен свою), мчали далі. Декотрі козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кіньми в воду татари, хапали їх за чуби, тягли на пісок. У льохи, в яких ховалися жінки та діти, кидали солому, підпалювали; тих, хто рятувався втечею, підтинали стрілами.