Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Дякую вам, – схилив голову Потоцький, і в очах його, не помічений коронним гетьманом, на коротку мить зблиснув злий вогник. – Не принижуючи власних заслуг, повинен сказати, що гультяйство, яке зібралося великими купами по всій території України, подіяло на жовнірів ефективніше наших з вами універсалів. До того добавте чутки, що Павлюк уже вийшов із Запоріжжя і прямує на Подніпрянщину.

– О tempora, о mores! [62] – зітхнув Конєцпольський. – Інколи просто відмовляєшся розуміти наших virtus [63]панів. Адже ні для кого не секрет, що Україна є саме тою частиною Речі Посполитої, де ми повинні бути єдиними, як ніде в іншому місці. Тут вам не спокійні воєводства польські, тут війна. Безкінечна війна. Війна за право вижити, або зникнути під ударами ісламського сходу. Вона загартувала русинів, зробила з них велику військову силу. І якщо ми покажемо цим схизматам хоча б дещицю з протиріч, які виникають у нашому таборі, вони знахабніють ще більше. Згадайте лишень, що ці лотри зробили з Кодацькою фортецею позаминулого року! А мсьє Боплан запевняв мене, що цитадель неприступна. Неприступна! Вони зрівняли її з землею за кілька днів. Просто неймовірно!

На кілька хвилин запанувала мовчанка, порушувана лише тріском вогню в каміні і шелестом дощових крапель за вікном.

– Тепер цей Павлюк… – продовжив Конєцпольський.

– О! Не нагадуйте мені зайвий раз його імені! – струснув головою Потоцький. – Пся крев! Серце закипає гнівом, коли чую про нього. П'яти років не пройшло з тих пір, як він отримав з моїх рук хоругву війська Запорізького… І так відплатити за милість?! Зрадник! Присягаюся – я здеру шкіру з його поганої голови і натовчу її половою. І це буде кращий вміст, ніж вона має зараз!

Конєцпольський мовчки вислухав схвильовану тираду, хмикнув і вказав лакею, що завмер поблизу дверей, на свій порожній келих. Служник тієї ж миті безшумною тінню прослизнув поблизу Потоцького і схилив над кубком срібний кунган з вином. Тягуча темно-червона рідина тонкою цівкою полилася до келиха.

– Знаєте, – мовив коронний гетьман, коли лакей закінчив свою справу і застиг біля дверей, подібний до воскової фігури, – ви не зовсім справедливі по відношенню до нього.

– Прошу? – звів брови Потоцький.

– Я про Павлюка. Людина неординарна у своєму роді. При всій моїй повазі до шляхетного лицарства, мушу визнати – ми будемо мати з ним надзвичайно багато клопоту. Він достобіса добрий полководець і… – коронний гетьман на секунду змовк, поглядаючи на заперечливий жест Потоцького, – пан Миколай витягнув вперед руку з кубком і похитав головою. – Ні-ні, все ж вислухайте. Мені відомо, про що я веду мову. Так, він добрий організатор і талановитий полководець. Пригадайте недавню буджацьку кампанію, яку він провів, на мій погляд, просто блискуче. І тепер ось… Нещодавно я мав листа від корсунського підстарости, де він сповіщає, що ребелія до Запоріжжя йде пішо і комонно, вдень і вночі, зачувши про те, що Павлюк дев'ятнадцятого листопада планує вийти з Січі, маючи при собі армату. Ні, він, безперечно, вміє повести за собою людей.

– Бидло! – скривив губи Потоцький. – Пан мав на меті сказати «бидло».

– Так, але це бидло зараз ним надзвичайно добре впорядковане. Повірте, зробити таку справу під силу далеко не кожному… До речі, ви маєте нові відомості про їхні пересування?

Потоцький зітхнув і допив до дна вино, одразу ж вказавши лакею на порожній кубок. Той миттєво наповнив його по вінця.

– Добре вино… – немов виправдовуючись, кинув він. Від Конєцпольського не заховалося почервоніле обличчя польного гетьмана і блиск у його очах. – Новин досить багато, навіть не знаю, з чого починати.

– Я просив би вас розповісти все, що вам відомо, так мені буде простіше зорієнтуватися у всіх змінах на театрі майбутніх подій. А потім, якщо ваша ласка, ми спільно вирішимо, які заходи і в якій послідовності слід провести, аби раз і назавжди викоренити гідру хлопського свавілля.

Потоцький махнув головою на знак згоди. Біля хвилини без цікавості розглядав гравюру, вивішену над каміном, на якій автор зобразив кориду на жовтому піску арени, під променями спекотного сонця Іспанії. Задумливо прицмокував губами, збираючись з думками. Конєцпольський мовчки мружив на нього очі і маленькими ковтками пив вино.

– Ну, те, що Павлюк виступив догори по Дніпру, вам, безперечно, відомо, – нарешті почав доповідь польний гетьман. – Dies nefastus [64]для Речі Посполитої, не мені вам пояснювати, що обставини несприятливі задля того, щоб вести війну всередині держави… З ним дев'ять тисяч випищиків, запорожців та іншої наволочі, яка не хоче визнавати своє положення під нашою мудрою владою. Мають вісім гармат. З тих, що захопили в Черкасах. І гармати досить великі, скажу я вам. Джерела, яким я звик довіряти, доповідають: гарматного пороху і куль у них вдосталь. Добре озброєні також рушницями, шаблями та списами. Коротко кажучи, це найбільш боєздатна частина бунтівників. Позавчора, тобто десятого грудня, я мав звістку, що армата лотрів підійшла вже до Чигирина, а полки, які йдуть за нею, бачили на околицях Млієва. Можу точно сказати, що з ними перебуває Павлюк. Цей непотріб вважає себе козацьким гетьманом, тож має за необхідне знаходитися при арматі. Піхотні полки, я вважаю, мають підтягтися з дня на день, з огляду на бездоріжжя. З Чигирина він має вирушити до Черкас, на з'єднання зі Скиданом. Цей банита скупчує сили під Мошнами.