Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Ну що, Богуне, давай-но спина до спини та порівняймо панам-браттям пики! – оскалився Обдертий.

Іван одразу ж став, прикриваючи спину товариша, і підняв перед собою двома руками кия.

– Тут ми, тут! Ану, підходь – на всіх вистачить, – весело вигукнув він.

І почалось. Удари посипались зусібіч так раптово, що Іван ледь встигав їх відбивати, діючи кийком на манер меча-еспадрона. [57]Хвацько збивав удари, вивертався й контратакував, час від часу все ж пропускаючи досить відчутні стусани – нападників усе більшало. Плечем відчував плече Савки. Обдертий ревів, мов ведмідь, і з-під його кия раз по разу вилітали нападники, одразу ж затихаючи під ногами в спільників.

– Ну ж бо, Іване, бий їх, колоти! – кричав Савка.

– Давай, підходь, – скалився Богун.

Але хоч як вправно не відбивалися друзі, положення все гіршало, а за хвилину коло навкруг них почало стискатись. Не маючи перед очима смертельно-гострого леза, вартові лізли під удари київ, мов бик на червону хустину. Скоро Іван почув, як дужі руки вхопили його іграшкову зброю, вчепились в одяг, обвили ноги.

– Долають, таку їх через так! – щосили гаркнув він і рвонувся, відпускаючи кия. Ще кілька разів встиг змахнути важкими кулаками і, мов підкошений, упав під градом ударів. Устиг ще відчути, як струменить по обличчю з розбитого носа кров, почув, як оскаженіло харчить поряд Савка, перекочуючись по землі під цілою купою тіл, і почав втрачати пам'ять. Останнім, що почув, був чіткий голос, котрий належав комусь з генеральних старшин:

– Досить! Спиніться, пани-браття, досить!

Через якийсь час бійка припинилась. Важко, мов уві сні, Богун сів і подивився довкола.

Навкруги палали смолоскипи. Кілька хвилин тому зовсім пуста і темна галявина була повна козаків і залита світлом. Поряд з Іваном сидів Савка. Глипав на нього очима, які швидко запливали сизими гулями. З брови і носа Обдертого текла кров, розірваний кожух, обліплений землею і залишками маскування, виглядав досить кумедно.

– Пройшли? – хрипким голосом запитав він у Івана.

– Не знаю, – знизав плечима Богун.

– Але ж і натовкли макітру! Всередині немов бджолиний рій гуде… – Савка обхопив голову руками. – А ти такий гарний, Богуне!

– На себе подивися, – Іван зробив спробу піднятися на ноги. Це видалося зовсім непростим завданням. Нарешті встав, похитуючись, немов п'яний, і обвів поглядом навколишніх.

Першим, що побачив, був повний ненависті погляд Славинського. Сотник стояв кроків за п'ять від місця минулої бійки, широко розставивши ноги, з закладеними за спину руками, і з-під лоба поглядав на Івана. Богун мовчки витримав погляд.

– Знову ви… – люто видихнув Славинський. – Надто часто ви стали зустрічатися на моїй стежці, лотри, надто часто!

– А ви, мостивий пане, краще службу свою служіть, тоді й дорогу вам ніхто перейти не схоче, – спокійно відповів Богун, дивлячись у вирячені очі Славинського.

– Що?! – змією зашипів сотник. Груди його, затягнуті кармазином жупана, запрацювали, немов ковальські міхи. – Та як ти смієш, щеня нерозумне, так розмовляти зі мною?! У кайдани захотів?!

– Не шипи, гадюко, не боюся! – Іван раптом відчув у грудях спопеляючий гнів на сотника. – Раз уже спробував! Трапишся ти мені ще, приміряємося чесною зброєю, а не твоїм лядським уставом!

За спиною у Славинського Іван помітив Павлюка, який швидко наближався до них у супроводі Омелька і Нечая. Не дивлячись на нічний час, гетьман мав на собі, окрім каптана з відкинутими за спину рукавами, шаровар і сап'янових чобіт, оздоблену золотою чеканкою кірасу і прикрашений павичевим пером мідний шолом. При боці притримував шаблю, а за шовковим очкуром його стирчала срібна гетьманська булава. Нечай, що тримався трохи позаду гетьмана, широко посміхався і підморгував Іванові. Тепер Богун, переконався остаточно: синці, отримані під час бійки з сторожею не були марними – Омелько з Данилом погостювали-таки в гетьманському наметі.

– Доброї ночі, молодці! – весело загудів, звертаючись до Івана і Савки, Павлюк. – Дісталося вам по-справжньому, дарма що війна була іграшковою.

– Та то пусте, ваша ясновельможність, – прошамкав губами, які розпухли і стали схожі на ковбаси, Савка. – Чим ото біля вогню спати, немає кращої забави для запорожця, аніж кістки козацькі розім'яти, військовою потребою потішити. Воно і для діла потрібніше.

– Бачу вже, як ви кістки розминаєте! – Павлюк вказав на кількох сердюків, яким найбільше дісталося в сутичці, і вони з допомогою інших рушили до шпиталю. – Декому ті кістки тепер зрощувати потрібно.