Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Великі сили? – звів очі Конєцпольський.

– Близько трьох тисяч. Я думаю, що після з'єднання вони планують вдарити на Білу Церкву. Павлюк знає про конфедерацію коронних військ, але про її успішне подолання йому невідомо.

– Яких вжито заходів?

– Мною нашим полкам віддано наказ форсованим маршем просуватися до села Сахнів Міст і починати переправу через Рось. Таким маневром ми виходимо на територію, підконтрольну бунтівникам, прискорюємо рух своїх хоругв і не даємо Павлюку надалі концентрувати сили. А сил тих досить багато – окрім Скидана, до Павлюка йде з Лівобережжя полковник Кизим. Ще дев'ятого грудня він стояв з чотирма тисячами поблизу Переяслава. З Полтавщини поспішає Остряниця, з Ніжинщини – Пиріг, з Лубенщини – Кукла і Скребець. Загалом їх більше двадцяти тисяч, але навіть ця цифра доволі відносна – багато хто з бунтівних отаманів не думає про з'єднання, боронить своє село, містечко або хутір. Є інші. Так з Остерщини прибув якийсь Коростель, а з ним комонний загін у півтори тисячі козаків. Ще кілька менших загонів розмістилися під Мошнами в селах Сахнів Міст, Білозеро… ще якихось, всіх не впам'ятаєш. На жаль, нами впущено час, коли їх можливо було знищити поодинці у степу… І ще. У лісах навкруги повно ребелії, яка взагалі не має уявлення про будь-яке керівництво, але я впевнений – пристане до Павлюка за яких-небудь день-два переходу. Щоправда, для коронного війська вони загрози не становлять. Ці хлопи озброєні косами та киями, голодні та босі.

– Голодні та босі… – невизначено промовив Конєцпольський. – 3 киями. Ці люди небезпечні, мій друже. Вони бачили кров своїх панів, коли громили їхні маєтки. Вони немов скажені пси… Що ж, я міркую, наші панцирні хоругви допоможуть їм переселитися до кращого світу, де їх не буде турбувати голод та інші незручності… Добре! – коронний гетьман пригладив вуса і поглянув на Потоцького. – Як пан зволив розташувати наші сили?

Потоцький знизав плечима:

– Зараз ще зарано говорити про якусь диспозицію, але можу вас запевнити, що вісім полків уже мною сформовано. З Білої Церкви ще напередодні прибула армата. Після Рокитної я їздив до Богуслава, тепер тут, під Корсунем, очікую звісток від Самуїла Лаща. Його з чотирма хоругвами маю намір відрядити на розвідини. Крім того, за моїм проханням підкоморій чернігівський пан Кисіль через свого слугу відправив бунтівникам листа, у якому прохає їх про домовини. Я вважаю, це їх дещо затримає. Очікуємо також пана Любо-мирського і молодого князя Ієремію Вишневецького. Точне число жовнірів під їхніми стягами мені невідоме, але можу сказати, що для нас вони досить сильна підтримка. Загалом можемо виставити п'ятнадцять тисяч добре вивченого і озброєного війська. Більша частина, звісно, кіннота. Піхотні частини я планую посилити реєстровими козаками, які ще залишилися вірними короні. Більшість їх пішла, звичайно, до Скидана, але все ж до двох тисяч зможемо набрати. Над ними старшим призначено мною Ілляша Караїмовича.

– Надзвичайно вдалий вибір, – схилив голову Конєцпольський.

– Атож. Цей схизматик ненавидить Павлюка і завжди був вірним нам.

– Угорська і німецька піхота де?

– У моєму таборі. Та, по правді кажучи, я не покладаю на них великих надій.

– Чому? Ландскнехти – чудова піхота. Та й молдавські драгуни не раз ставали нам у нагоді.

– Ними командують французькі офіцери. Ці люди розуміють лише дзвін золота у власних кишенях, а я після останніх подій у війську не маю чим їм заплатити.

– Про це можете не турбуватися. Я обіцяю в повному обсязі і вже дуже скоро вирішити питання про плату найманцям.

– Дякую, ваша милість.

– Не варто. Крім того, коли ландскнехти знатимуть, що у ворожому таборі на них очікує добра здобич, вони будуть вартими втричі по зрівнянню з пахолками Любомирського, Вишневецького і Кисіля.

– Навряд чи вони її багато знайдуть у таборі Павлюка. До того ж ця здобич має досить гострі зуби.

– Треба змусити їх думати, що знайдуть. А щодо зубів… Чим менше найманців переживуть битву, тим менше золотих залишать казну. Ви мене розумієте?

– Розумію. Можу завірити вашу ясновельможність, що ні драгуни, ані ландскнехти не будуть пасти задніх. Я подбаю, аби вони знаходилися там, де найгарячіше.

– Чудово. Ми з вами завжди діяли лише в інтересах Речі Посполитої, тож нехай Бог простить нам гріхи наші… І ще одне. Маю до вас одну конфіденційну розмову. Розмова, про яку знатимемо лише ви і я. Це теж в інтересах отчизни.