Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Ну от що, – нарешті мовив, і в голосі його бринів метал. – Я вирушаю за нею!

Наталя коротко зітхнула. Кажучи по правді, вона не сумнівалася в такому рішенні козака ще з хвилини, коли увійшла до світлиці. Вона лише хотіла допомогти Ганні і, здається, мети було досягнуто – красень Іван не відповів байдужістю на послання, яке вона так поспішно намагалася доправити до його хутора.

– Дякую тобі і від себе, козаче. Усе в руках Господніх, і якщо він забажав, щоб вона покохала саме тебе, зроби мою панну щасливою. Адже вона заслуговує на щастя!

Іван раптом, щось пригадавши, подивився на дівчину:

– Послухай, Наталко, Конєцпольський Ганні доводиться дядьком. Але… повинні ж бути і батьки. Хто вони, де? І чому Конєцпольський розпоряджається її долею?

Дівчина зітхнула.

– Сирота вона. Уже років сім, як… Татари на їхній маєток набігли. Побили, попалили. І батька, і неньку втратила, сердешна. її батько коронному гетьману далеким родичем доводився, тож і заповів у випадку своєї смерті половину майна йому, аби дочку-одиначку доглянув, у люди вивів. От як вона з неволі повернулася, пан Станіслав і доглядає її, як сам вважає за потрібне. А головне – про свою користь дбає. Що йому половина майна пана Заболоцького…

– Кого? – запитав Богун.

– Батька її покійного. Той усе життя на королівській службі перебував, але багатства не нажив. Коли оженився, дружину собі з козацького роду взяв, тож на великий посаг теж не розраховував. Чесним був. А пан Станіслав не такий. Цей все в користь собі поверне. Якщо з майонтку бідного родича пожива мала, він і красу дівочу своєї вихованки у дзвінку монету перетворити зможе. От і сватають тепер нашу горличку престарілі магнати! – Наталя хвилю помовчала і раптом почала схлипувати: – Ой козаче, козаче! Згубив ти її і сам пропадеш! Не подарує він, якщо такий кусень з рук утече… Зживе зі світу!

– Побачимо! – рішуче мовив Богун. – Я вирушаю негайно, а ви відпочивайте. Настя подбає про вас.

І він твердим кроком вийшов із світлиці.

Утомлений Циган приречено біг широкою риссю в напрямку того шляху, на якому колись мало не втратив життя від шаленого чвалу навперейми з відчаєм. І знову, як і минулого разу, косував на вершника своїм великим оком, немов благав: «Спинись! Спинись на мить!» Але Богун не помічав ані цього погляду, ані кроку коня, що став важким та непевним – мабуть, загублено підкову. Не помічав і власної втоми. У пам'яті поставало розгублене обличчя сестри:

– Ой, недобре, Іваночку! Лихе замислив, життя своє загубиш! – благала вона, доки сідлав коня і збирався в дорогу.

– Не подарує Конєцпольський, не їдь! – лунав дотепер у голові тривожний шепіт.

Але хіба він міг учинити інакше? Хіба міг залишитися тепер, коли він потрібен їй, коли вона покликала, коли перевернулось саме відчуття світобудови після розмови з Наталкою? Так, він зробив те, що повинен був зробити:

– Я поїду, Настуню! Поїду навіть у разі, якщо навкруг Бару стане табором усе кварцяне військо. Кохаю її… вона покликала, тож… – і Богун, перервавшись, скочив на коня. За хвилину лише приглушений стукіт копит у згустілій темряві нагадував мешканцям хутора про його від'їзд.

Тепер у ніздрі Івана бив несамовитий аромат свіжоскошених трав – косарі по вечірній росі вийшли на косовицю, а на заході, над червоногарячим окрайцем виднокола, чорніли важкі хмари. Там зароджувалася гроза…

Через вісімнадцять годин після від'їзду Богун, нарешті, спинився поблизу невеличкого селища, яке ховалося в буяючій зелені яблунь, груш, вишень та слив, над битим шляхом, що вів з Брацлава до Бару. Скочив у запилену траву поблизу колодязя з журавлем і взяв коня за вузду. Швидко покрокував, відчуваючи, як заніміли ноги від верхової їзди, до великого корита, що в нього наливали колодязну воду для напування худоби. Як дбайливий господар, стромив руку у воду – перевірив, чи не занадто холодна. Лише після цього підвів коня. Тварина пила довго, жадібно. Час від часу зморгувала очима, відганяючи від них настирливу комашню. Зачекавши доки кінь втамує спрагу, Іван оглянув його копита. Результат огляду не втішив – потрібно було терміново шукати коваля. У цю мить за спиною почулося рипіння – хтось опускав до колодязя довгу жердину журавля, що кріпилася на причепленому до високої вертикальної ключини старому колесі від воза. Богун кинув погляд позад себе.

Над почорнілим від часу, сонця та дощів зрубом криниці поралася огрядна молодиця в червоній хустині, вкритій вишиванками сорочці і довгій, до п'ят, хрещатій плахті-червчатці. Час від часу кидала на Богуна швидкі зацікавлені погляди.