Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

До Богуна наблизився другий жовнір.

– День добжий, пане! – простягнув він руку. – Я єстем Вітек М'ясковецький, а то мій брат Яцек. Ми маємо… – він замовк, наразившись на пронизливий погляд дівчини, але одразу ж посміхнувся і продовжив: – Приємність, моя люба, приємність! Маємо приємність супроводжувати сю кобєту, яка привезла пану лист і геть загнала нас, весь час поспішаючи. То не потрібно. Маємо відпочити муше мувіти!

Іван без зайвих слів вхопився за кінську упряж і потягнув. Коні слухняно втягли свій віз на подвір'я.

– Прошу вас до світлиці. Там ви зможете відпочити з дороги і зачекати обіду. – Помітивши Дарину, Іван покликав її: – Дарино, допоможи дівчині, вона втомлена, хоча й рішуча! – Богун посміхнувся у вуса.

Наталя сердито поглянула на жовніра, який відрекомендувався Вітеком, але слухняно пішла вслід за Дариною. Решта прибулих рушили за Богуном до хати, на ґанку якої стояла, тривожно поглядаючи на прибулих, Настя. Лише мовчазний Мирон зачинив браму і неквапним кроком пішов уздовж частоколу, оглядаючи огорожу звиклим поглядом. За кілька хвилин підійшов до сінника, у якому хропли парубки-наймити.

– Вставайте вже, – незадоволено буркнув він. – Чавунну голову виспати можна… Там коні біля воріт, доглянете…

Влаштовуючи гостей, Іван не одразу знайшов час прочитати листа. Придивившись до дивної трійці – дівчина, судячи з одягу, міщанка і двоє жовнірів-піхотинців, Богун не міг взяти в толк, що привело їх до нього чи бодай звело докупи. Але, помисливши небагато часу, вирішив не ламати голову. Нарешті, залишивши гостей з Настею і Степаном, сів за батьківський письмовий стіл у малій світлиці й невеличким срібним ножиком розрізав конверт.

На зелене сукно, яким був застелений стіл, упав, зблиснувши чистими блискавицями діаманта, золотий перстень і складений у кілька разів аркуш паперу, а до ніздрів Івана увірвався дивовижно-приємний і майже забутий аромат. Помилитися було неможливо – це, звичайно, її парфуми! З Богуна миттєво злетіла байдужість, і він ухопив до рук безмірно милий серцю аркушик паперу. Лист був досить коротким:

«Здрастуй, милий рятівник!

Ти здивований? Я теж. Не думала, що твої обіцянки такі ненадійні. Той, хто мав перевернути задля моєї прихильності цілий світ, не може знайти часу задля звичайної зустрічі? Колись я чула таке: той, хто врятував людину від загибелі, повинен нести відповідальність за її подальшу долю. Що ж, милий рятівнику, якщо я і досі живу у твоїй пам'яті, ти можеш знайти мене кожного вівторка за годину після заходу сонця там, де зміг знайти минулого разу. Якщо ж усе минуло, нехай цей діамант нагадує тобі про наші швидкоплинні стосунки так, як нагадував він мені про тебе».

Усе. Підпису не було. Іван відкинувся на спинку крісла і прислухався до тривожного стуку власного серця. Ще раз і ще перебігав очима аркуш, в якому було вміщено для нього так багато. Охайний швидкий почерк, рівні рядки… Але що це? Там, у нижньому кутку? Неначе слід від сльозини? Господи! Що ж стало з нею, коли змушена в такий спосіб нагадати про себе тому, хто не міг і сподіватися отримати звістку від неї.

У двері несміливо постукали. Іван деякий час не відповідав, намагаючись зібрати докупи думки, які розбігалися, немов таргани на світлі. До болю яскраво зрозумів, як не вистачало йому її весь цей час, як зболівся душею, тамуючи спогади і нерозділене кохання. Стук повторився.

– Увійдіть! – озвався нарешті.

Двері розчинилися, і до світлиці ступила дівчина, яка привезла листа. Вона несміливо поглянула на Богуна, на аркушик, що його той тримав у руках, і раптом впала на коліна. Від несподіванки Іван впустив листа. Не гаючись, підхопився, обійшов стіл і силоміць підняв її, взявши за лікті.

– Що це? Що ти робиш, піднімись негайно!

Дівчина спробувала вивільнитись, але Іван підхопив її і одним рухом посадовив на лаву.

– Не смій падати на коліна!.. Не в церкві ж, її-бо!

Дівчина схлипнула і з мольбою подивилася на Богуна:

– Порятуй її, козаче! Порятуй, їй нема до кого більше звернутися.

Іван підхопив ослінчик і присів навпроти. Узяв її долоню до своїх рук.

– Розкажи мені, Наталко, що сталося? Я нічого не розумію… Що з нею? Татари?

– Не татари…

– Тоді що? Не мовчи ж!

– Тобою марить і день і ніч. Долю свою загубила, боюсь, аби життя себе не позбавила… Пан Станіслав сказали, що буде по його і край! А вона… вона з муру кинеться, я знаю! Порятуй, козаче, не дай її душу безвинну занапастити!