Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Від думок відірвав голос невістки Мирона Охріменка:

– Пане Іване, біля воріт якась жінка та ще двоє чоловіків з нею, здається, жовніри.

Богун здригнувся. Він не чув, коли вона підійшла, тож тепер глипав на Дарину, яка стояла під ґанком і очікувала від нього відповіді. Ставна, пишногруда, у блакитній плахті-синятці, вишиваній сорочці, із закасаними по лікоть рукавами. Помітив, що Степан кинув на Дарину масний оцінюючий погляд.

– Чого вони хочуть? – запитав по хвилині мовчанки.

– Кажуть, лист до тебе, – Дарина була одноліткою Івана, тож ніколи не зверталася до нього на «ви», при цьому неодмінно називаючи його «пане Іване». Спочатку Богун пручався, запитуючи: «Який я тобі, Дарино, пан? Ти ж козацького роду!», але, зрештою, махнув рукою.

– Лист? – здивувався Богун. Він не очікував листа і, крім того, чому посланницею виступає жінка? Раніше такого не траплялося.

– Лист, – підтвердила Дарина.

– Добре, – Іван поглянув на шваґра, – зачекай, Степане, піду дізнаюся, що там.

– Тоді я з тобою! – відгукнувся Степан, знехотя відриваючи погляд від стану Дарини. Вони швидко покрокували подвір'ям, минаючи комору і клуню, напрямком до воріт.

Біля воріт пахкотів люлькою флегматичний Мирон Охріменко. Постарілий, із вкритим глибокими зморшками обличчям і довжезними сивими вусами, він добряче збляк відтоді, коли Іван був босоногим хлоп'ям, але все ще розпоряджувався на хуторі. Ще покійний Федір відписав йому частину своїх земель, а Мирон, вдячний хорунжому, вів за це його господарство. Тепер окрім нього на хуторі не залишилося жодного козака – розкидало життя світом мешканців колись щільно заселеного хутора. Хто в пошуках кращого життя подався на Слобожанщину, хто обзавівся своїм хутірком, але більшість згинула в буревії повстань, походів і боїв з ворогами, які, немов хижі звірі, розтягували Україну. Окрім Мирона і Дарини з Петриком, на хуторі проживали лише наймити та батраки із сусідньої Федосівки.

Старий козак зачекав, доки Іван наблизиться.

– Так що, каже, лист до тебе, – коротко доповів він, – але я ворота не відчиняв проти ночі. Дивися сам, ясний пане.

Богун коротко змахнув головою і швидко відкинув товстий дубовий брус, що слугував засувом до воріт. Важка брама повільно відхилилася. За нею стояв запряжений двійком коней віз, у якому сиділи два зовсім ще молодих жовніри пікінерської хоругви в синіх жупанах, а з-поза їхніх спин визирала замотана в полотняну накидку жінка. Судячи з усього, вона не була старшою за супроводжуючих її жовнірів. Жінка рішуче встала з соломи, що нею було вистелено воза, і ступила наперед валки.

– Нам потрібен син реєстрового хорунжого Вороновицької сотні, – мовила, прискіпливо вглядаючись в обличчя Івана.

– Оскільки мені Господь сина ще не дарував, це, напевне, я і є, – знизав плечима Богун.

Прибульця якусь мить вагалася, підозріло поглядаючи на Мирона, після чого зітхнула і рішуче ступила назустріч. Швидким кроком наблизилася і простягнула Іванові невеличкий конверт з жовтавого паперу.

– Вам стане відомо, від кого цей лист, коли ви його прочитаєте. Іван узяв до рук конверт.

– З листами завжди так, панночко, – спробував він пожартувати, але жінка, яка при ближчому на неї погляді виявилася дівчиною років сімнадцяти, жарт не сприйняла, залишаючись стояти з очікувальним поглядом смарагдових очей. Ті очі дивилися серйозно, хоча і якось налякано.

Іван теж набрав офіційного тону:

– Ну що ж, дякую. Заїздіть на подвір'я, матиму за честь прийняти вас, панно, і ваших супутників, як гостей.

– Ні, що ви! – замотала головою дівчина. – Мусимо вирушати назад. Дорога далека, та й…

– Так! – не дослухавши, перебив Іван. – І слухати не буду. Скоро ніч, ви, якщо не помиляюсь, здолали немалий відрізок шляху. Принаймні коням потрібен відпочинок, коли ви не шануєте себе.

Жовніри, які до цієї миті мовчки поглядали на Богуна, раптом переглянулись, і один з них звернувся до дівчини, вимовляючи слова із сильним польським акцентом:

– Наталю, проше пані, але пан має рацію! Я нє вім, як ся дойдем до Бару. Коні бардзо потомлені, ми бардзо потомлені. Альбо відпочинок, альбо маєш мою незгоду!

Наталя деякий час вагалась, поглядаючи то на Богуна, то на жовніра. Нарешті ще раз зітхнула і знизала плечима:

– Від ранку в дорозі… Минулої ночі майже не спали. Але ми не хочемо… Зрозумійте, шляхетний пане, ми не можемо турбувати вас!

– От ще надумала! – почувся веселий голос Степана, який до цієї миті мовчки визирав з-за воріт. – А чи, либонь, ми бусурмани, щоб людям проти ночі відмовити в даху над головою?! Чи, може, у ваших краях інакше?