Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– У мене дві сотні козаків!

– Пане полковнику, батько просить! Треба вози у дванадцять рядів переставити. Зараз же вам на допомогу ще три сотні козаків виходять.

Кизим поглянув на густі ряди польських драгун, що вже перейшли на чвал. Не менше тисячі. А десь далі, невидимі звідси, підходили грізні гусари – важко озброєна гроза багатьох армій.

– Передай гетьману – я зроблю все, що зможу. З Богом, укріплюйте табір!

Передові шеренги запорізької кінноти цієї миті вдарились на списи з королівськими драгунами…

– Богуне, ззаду! – різонув у вуха крик Савки.

Іван припав щокою до гриви і вчасно. У кількох дюймах над головою пролетіла почеплена на ціпок, всипана хижими шипами куля кистеня. Вдруге вдарити драгун не встиг – списи Івана і Савки відірвали його від кульбаки, підняли в повітря й жбурнули під ноги оскаженілих у бою коней.

– Будь обачним, Богуне! – криво посміхнувся Обдертий і через секунду вже відбивав ратищем удар списа, націлений у власні груди. Моторошно загарчавши, схопився з ляхом на шаблі.

Скоро відкинув ратище й Богун – у натовпі від шаблі було набагато більше користі. Запорожці, котрі у бойовій лихоманці ще більше нагадували берсерків, аніж тоді, коли прямували назустріч битві, здіймали цілі фонтани ворожої крові гострими, мов бритва, лезами шабель, влучними пострілами пістолетів і хижими дзьобами келепів. Драгуни, яких було в кілька разів більше, скоро зрозуміли – потіснити жалюгідну жменьку козаків їм не під силу. Натомість несамовитий галас щохвилини зменшував їхні власні сили. Нарешті, зрозумівши такий стан речей, озвалась сигналом до відходу польська сурма…

Хорунжий Бігановський, поряд з яким впало вже чотири товариша і його самого вдарила в плече гаряча куля, здивовано виявив, що вже добра чверть його реґіменту або лежить на землі, або, обливаючись кров'ю, відступає до свого табору. А поблизу (о Господи!) вишитої золотом його власної хоругви точиться сутичка, яка ось-ось має закінчитися її захопленням. Драгуни почали спішний відступ.

Але, всупереч побоюванням Бігановського, запорожці не кинулися добивати у спину ворога, що утікав, – ціною неймовірних зусиль Кизиму вдалося втримати на місці охоплених бойовим азартом козаків і саме вчасно: за кількасот кроків, вишикувавшись у сталевому порядку, вже дзвеніла панцирами, тріскотіла залізними своїми крилами гусарія. У проміжки строю гусарських хоругв, відступаючи до табору, немов вода крізь сито, проходили натовпи наполоханих драгун…

Богун сплюнув і обтер шаблю полою жупана. Мовчки прийняв з чиїхось рук ратище. Страху не було. Страх залишився позаду, десь там, де впали перші вбиті й поранені в цьому бою, де пролилася перша гаряча кров. Залишилася лише злість і несамовите бажання кинутися на ненависних у своїй блискучій бездоганності і залізній силі гусар. І ще він знав, що люди, які знаходяться навколо, відчувають те ж, так само, як і він, очікують миті, коли пролунає гасло до атаки.

– Слава!!! – гаркнув хтось зовсім поряд і викликав цим криком цілу бурю.

– Слава-а-а! – підхопили півтори сотні голосів.

– Слава і Україна! – залунало над полем борні, немов відгукуючись на рокотання литавр і срібних сурем, що покликали до атаки.

І от уже комонний загін запорожців, у якому тепер було не більше, ніж півтори сотні вершників, подібно до каменя, випущеного з пращі, кинувся на ворога, щоб за мить вдаритися з гуркотом і тріском у залізні ряди ворожого війська. Мов земля застогнала, коли запорожці і блискуча шляхта зійшлися не на життя, а на смерть у жорстокому бою. Наче в червоному тумані, Богун бив списом, відхилявся від ворожих ударів і знову бив. Іноді відчував глухий дзвін власного панцира і тупий, приглушений біль у тулубі. З дивним спокоєм відзначав він, що це ворожа зброя, удари якої він не встиг відбити в гущі бойовища, але за мить уже забував про них і знову здіймався у стременах, замахуючись на чергового гусара. Подекуди бив, не бачачи, як і куди влучає гостра рихва і блискуча шабля, але не спинявся. Дивувався власному голосу, який жив тепер своїм, немов окремим життям. Гарчав і ревів, захлинаючись від люті. Стогнав на видиху, посилаючи черговий удар у палаючі очі під наглухо закритими лискучими шоломами і гронами пір'я, і сичав від безсилля вразити їх усіх…

Загін Кизима врятувала козацька армата. Принаймні ті його рештки, які ще не поснули на широкому полі, донесхочу погулявши на кривавому весіллі. Після вісьмох вдалих пострілів зарядами картечі гусари послабили натиск, і крізь вузький коридор козацького вагенбургу пройшли сорок шість закривавлених вершників на змилених конях, серед яких були Богун, Деривухо, Нечай та Обдертий. Не було вже поміж тимошівцями довгов'язого Базіки – пришпилив того до землі важкий гусарський спис. Міцно пришпилив, не піднятися козакові. Ще й двоє гусарських товаришів обійняли запорожця смертельними обіймами. Першого привітав смішливий Базіка кривим ятаганом, другий же, чий спис вдарив Базіку під серце, вкоротивши козацького віку, отримав кулю. Не схибила ослабла рука. Мов три добрих товариші, спочивали вони тепер один біля одного, зморившись у сон після хмільної гулянки…