Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– А що поставали?! Знімайте штани, пани-ляхи! Різок всиплемо і по домах розпустимо, панянкам про свої геройства розповідати! – ревів, ставши в повний зріст, із замашною саженною довбнею в руках дебелий козарлюга на одному з возів.

– Ох, пустимо крівці! Пустимо нечестивої! – натягував тятиву лука поряд з ним другий.

Стріла, тонко пискнувши, прокреслила на вкутаному хмарами диму небі високу траєкторію і з хрустом впилася в обличчя одному з товаришів передової гусарської хоругви. Червона від крові рихва вийшла з шиї трохи нижче шолома, і, застогнавши, шляхтич полетів під ноги коневі. Козацький табір одразу ж вибухнув тріумфуванням:

– Маєш козацьке вітання, лелеко білокрилий!

– А файно гепнувся, наче мішок з лайном!

Польський авангард зберігав мовчанку. Хоч і сичали від люті гонорові шляхтичі, військо, виконуючи наказ Потоцького, завмерло в очікуванні подальших команд…

Битву під Кумейками почала козацька армата. Одна за одною, гримнули всі чотири гармати авангарду. Виплюнувши в поляків стовпи вогню, закуталися в білий пороховий дим. За хвилину озвалася армата на флангах, ударив, підкорюючись команді Скидана, залп передньої батави. Її козаки, розрядивши мушкети, швидко зайняли місця в тилу батавованого строю і затрусили порохівницями, посилаючи в дула рушниць нові заряди пороху. Вдарив другий залп, за ним третій. Завдяки вітру, який дув у спину полкам Потоцького і в очі козакам, дим перших залпів не завадив вести вогонь – білі хмарини порохового диму швидко відлітали вглиб табору, але натомість очі почав різати ядучий дим, що його несло від палаючих Кумейок. Один за одним пролунали ще п'ять мушкетних залпів, удруге гримнули чотири передні гармати. І лише після такого вітання заговорила артилерія Потоцького…

Павлюк, оточений десятком вірних джур, одягнений у кольчугу, що виглядала з-під підбитої бобровим хутром киреї, випрямившись сидів у кульбаці вороного огира, на пагорбі, розташованому позаду військових порядків Запорізького війська. З виглядом крижаного спокою спостерігав за ходом битви, яка тільки що почала розгорятися першими рушничними залпами і оглушливим ревом гармат. Ні на мить не віднімав від очей далекоглядну трубу. Наслідки першого удару вогнепальної зброї вдовольняли – перше ж ядро влучило в гущу кінноти польського авангарду під командуванням Самуїла Лаща, вирвавши із строю не менше десятка жовнірів. З відстані, що поділювала дві ворожі армії, неможливо було розрізнити жахливих каліцтв, які розпечений чавун приніс беззахисним людським тілам, але навіть з такої відстані була помітною легка червона хмаринка, що здійнялася в місці, де у стрій вдарило ядро. Другий та третій постріли кулеврин розбили два вози периметра, причому один з них, здійнявшись у повітря, придушив кількох угорських піхотинців на лівому крилі табору. Четверта куля із сичанням пролетіла над головами ворожих солдат і впала в глибині табору.

– Добре! – кинув крізь зуби Павлюк. – Але можемо краще, бісові діти, краще!

Коли вдарив третій мушкетний залп, гетьман махнув рукою до одного із джур:

– Лети, синку, кулею! Скажи Кизиму, щоб тримав кінноту одразу ж за піхотними батавами, ближче до правого крила.

Джура, коротко змахнувши головою, вдарив коня острогами і полетів схилом у сиву імлу долини, туди, де на кілька верст почорнили обрій хижі павуки ворожих військових порядків. Притиснувся до кінської гриви, що, немов язики багряного полум'я, палала на вітрі. Павлюк знову підняв до очей далекоглядну трубу.

– Ох, чує моє серце – туди гусарія вдарить… – пробурмотів Павлюк собі під ніс.

Бій кипів. Злагоджені залпи козацьких батав вихоплювали з ворожих лав цілі десятки жовнірів, які, немов достиглий колос під серпом жниваря, валилися на политу першою кров'ю землю. Передні ряди коронного війська якоїсь миті навіть почали подаватися назад, чим і скористалися запорожці – деякі з них одразу ж взялися за підготовку до вилазки за межі вагенбургу. Втрималися від неї, здається, не так завдяки командам старшини, як побоюючись шквалу вогню власних батав.

Але й поляки не мовчали. Швидко оговталися вони від першого удару вогнепальної зброї, і ось вже подала грізний свій голос ворожа армата. Десять громів гримнули один за одним, посилаючи козакам десять раз по десять смертей у снопах гарячої картечі, важких чавунних ядрах і щедро затовчених порохом дутих стрільнах. [73]І одразу ж почули козаки на власній шкірі перевагу Потоцького в арматі. Але не здригнулися досвідчені воїни – кожен умів дивитися в очі смерті, стояти серед вогняних смерчів і не піддаватися страху. Натомість козацькі батави посилили мушкетний вогонь. Стріляючи залпами «через одного» у строю і швидко караколюючи, вони домоглися такої швидкострільності, яка цілком компенсувала перевагу польської армати. Вдарили ще й дві гармати козацького ар'єргарду, але внаслідок занадто низького прицілу кулі зорали поле, не долетівши добрих півсотні кроків до ворожого стану.