Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Не було й Васюка Зорі. Розсікла аж до зубів йому голову гостра шабля. Впав Васюк з коня, розкинувши руки, наче хотів на прощання стиснути в обіймах рідну землю, за яку не пошкодував і життя. Встань, Кіндрате! Піди, підніми побратима, допоможи йому дійти до табору! Ні, не йде Кіндрат Макогін. Лежить він на возі, нашвидкуруч перев'язаний білим полотном. Та дарма ви, пани-браття, те полотно закривавили – оскляніли карі Кіндратові очі. Вилетів дух з могутнього тіла і полинув у вись. Туди, де крізь хмари диму проглядало ледь помітне, вкрите серпанком сонце. Ледь живим вийшов з бою і полковник шляхетний, славний Кизим, який волею долі сприйняв удар залізного кулака гусарських хоругв на чолі жалюгідної жменьки легкоозброєної запорізької кінноти. Вкриті червоною кров'ю дорогі полковничі шати, десятком шабель порубана турецька кольчуга. Але високо тримав голову Кизим. їхав гордовито поряд з хоругвою, що її не віддав ворогу, хоч і пошматовану на клапті гарячими кулями.

А в таборі готували до бою мушкети піхотні батави. Фронт, який тепер у центрі й на правому крилі був утворений дванадцятьма рядами возів, наїжачився палями й дишлами возів. Спішно посилювався лівий фланг, і поляки, помітивши це, почали шикувати гусарію для удару саме туди. Допомагаючи їм, армата Потоцького з швидкістю, на яку лише була здатна, почала обстріл возів на лівому крилі.

У той час коли козацькі гармаші тільки вимірювали гармати для перших у майбутній битві пострілів, а Павлюк з пагорба в тилу війська спостерігав за вишикуваними за возами польськими полками, сам коронний польний гетьман Миколай Потоцький заклопотано об'їздив гусарські та драгунські хоругви, рейтарські роти, вишикуваних у каре піших ландскнехтів. На ходу віддавав запобігливим полковникам останні розпорядження, крізь зуби вичитував тих командирів, підрозділи яких у чомусь порушували його уявлення про перебіг майбутнього бойовища.

За спиною почулося близьке хропіння коня і важке дихання хворого на астму. Потоцький, не повертаючи голови, упізнав чернігівського підкоморія, схизмата Адама Кисіля. Зачекав, доки Кисіль з'явиться у полі зору, після чого, іронічно посміхаючись, поглянув на того:

– Маю вас поздоровити, пане підкоморій.

– О, матінко Божа… Перепрошую… Тільки що був змушений мчати через весь табір, аби… аби виконати ваше розпорядження. Ця триклята вологість має звести мене в могилу! Даруйте… – Кисіль кілька хвилин відсапувався. – Я до ваших послуг, пане гетьмане. З чим, я перепрошую, ви маєте нагоду мене поздоровити?

Потоцький зміряв з голови до ніг Кисіля і роздратовано відвів погляд – маленькі, немов у свині, оченята, крихкотіла шкіра обличчя, яку не приховувала навіть пишна сива борода, задишка і величезне черево чернігівського підкоморія завжди дратували пана Миколая. Тож він радше терпів Адама Кисіля, аніж жадав його бачити.

– Ну як же! Ваші єдиновірці зібралися тут, перед нашими очима, у надзвичайно великій кількості. Маєте нагоду особисто передати їм своє захоплення.

Кисіль ошелешено мовчав. Він не звик до такого обходження, але іти на відкритий конфлікт з Потоцьким не хотів, завдячуючи природній флегматичності.

– Пан має знати, що докоряти мені православною вірою не тільки образливо, але й недоцільно. Образливо, тому що я знаходжуся у вашому, а не ворожому стані, а недоцільно, тому що мої хоругви… – з тихим обуренням промовив Кисіль нарешті, але був обірваний презирливим сміхом Потоцького. – Але, прошу пана, що має означати ваш сміх?!

Потоцький знизав плечима:

– Нічого образливого, пане сенатор, абсолютно нічого образливого. Я лише уявив собі обличчя Павлюка, коли б він міг чути нещодавно сказані вами слова.

– Які саме слова?

– Вам процитувати?

– Зробите послугу!

Потоцький відкашлявся і вимовив урочистим голосом:

– Надзвичайно чудовий народ сей. І велике в ньому натхнення! Ваші слова? Згодьтеся, звучить не зовсім патріотично по відношенню до Речі Посполитої, якщо взяти до уваги те, у який час слова вилетіли з ваших вуст.

– Ось ви про що… – Кисіль притримав коня, який насторожився, зачувши гул тисяч голосів і рокотання литавр з козацького табору. – На жаль, шпигуни вашої милості втрачають хист. Або навмисне до вух пана гетьмана долинає лише частина сказаного мною. Але були й інші слова: «Якби те натхнення було спрямоване проти ворогів християнства, а не супроти короля, сейму і Речі Посполитої. Але тепер воно заслуговує на осуд».