Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Неправда… Хотів би повірити, та не можу. – Хмельницький звів свою руку, котра помітно тряслася, і обвів нею кімнату. – Легко повірити, що стіни навколо мене мають вуха. Важче, але можливо, що чимало тих, хто за стінами цієї кімнати, не очікує нетерпляче, коли я сконаю. Не всі, звичайно… Але зовсім важко вірити у те, що якісь інші почуття, аніж ненависть до мене, керувала тобою тоді в Переяславі і потім, коли відкрито кидав мені в обличчя слова непокори! Жодного наказу мого не пройшло так, аби ти не піддав сумніву його необхідність, його розсудливість. От я й покликав тебе, щоб перед стратою ти сказав мені, за що ненавидів мене, полковнику? Саме від тебе хочу чути, знаю-бо, не збрешеш. Ніколи не боявся мені правду в очі кинути, тож і тепер, коли оби-двоє ми на порозі смерті, почую ту саму правду. Ну? Я слухаю тебе, бунтівний Богуне!

– Для чого вона? Яка користь від слів приреченого на смерть? Чи не краще закінчити все скоріше й не здіймати гнів у душі?

– Так, ти приречений на смерть! Приречений мною! – голос Хмельницького вивищився і на мить Богуну навіть здалося, що він бачить того, колишнього Хмельницького, котрий, піднявши над головою булаву, гримів так, що чули на кілька сотень сажнів: «За славу козацьку! Уперед, дітки мої!»

Але Хмельницький одразу ж замовк і тремтячою рукою схопився за голову, очевидно, перечікуючи напад нестерпимого болю.

– Приречений, – незабаром повторив він кволо, – і ти заслуговуєш кари. Ти і подібні тобі загубили діло, заради котрого я втратив надто багато… Я міг би додати, що ти небезпечний для мене, полковнику. Але не скажу цього, хоч і нашіптують мені таке на вухо. Для мене вже немає небезпечних людей. За що ж ти ненавидиш мене, Іване? – Хмельницький подивився в очі Богуну поглядом запалених очей.

Іван зітхнув. Повільно звів руки поперед себе, демонструючи Хмельницькому надягнуті на них кайдани.

– Хоч ти й дарував мені клейноди сі, гетьмане, не маю ненависті за те. Не маю й за те, що привезено мене в Чигирин з твоєї волі для того, аби життя позбавити. Я винен у бунті… Як і Жданович, твій син і решта старшини…

– Юрася не чіпай! Його на поміч вам послав, а ви що? Чернь не змогли в руках втримати до його приходу! Себе винувать!

– Так, себе й звинувачую. У тому, що твої козаки, котрі сім місяців воювали в Польщі, не змогли більше потерпати від зверхності семиградського князя, котрому принесли на рихвах своїх списів не одну перемогу. Себе звинувачую й у тому, що не зміг прикласти своєї руки до ярма, що його ти, гетьмане, у Переяславі на Україну натягав. Пройшов час, і мої слова, сказані у Переяславі підтверджуються. Небагато користі від Москви нам у війні – як гинув люд України, так і гине. Лях рубає і татарин палить. Але тепер ще й воєводи московські по городах наших розійшлись, тепер вони стали при владі в наших домівках, їм мусимо звіт давати про справи наші. Я питаю: чому? Хто мені такі Бутурлін зі Скуратовим та Шереметьев з Трубецьким? Чому маю їхньої ради слухатись як мені жити на світі? Чому ти, гетьмане, присягу прийняв, коли царський раб відмовився хрест цілувати? А тепер уже запізно, пане Хмельницький, тепер зовсім не просто в царя такий ласий шматок витягнути, яким є для нього Україна.

– Мовчати! – раптом крикнув Хмельницький різким голосом. – Мовчати, кажу я тобі!

Він рвонув комір каптана й зайшовся кашлем. Хотів було піднятися, але вчасно зрозумів, що являтиме жалюгідну картину у своїй кволості, й залишився сидіти, лише руками вп'явся в дошку столу.

– Бунтівник! Ти бунтівник і реблізант! Та що відомо тобі про те, яку роботу проводив я усі ці роки, аби втримати те, що вибороли у кривавій борні?! Що знаєш ти, полковнику, про те, як почуває себе гетьман Війська Запорізького, коли змушений клястися в покорі цареві, одночасно балансуючи, немов лицедій, проміж Польщею і Москвою?! Що відомо тобі про десятки тисяч готових кинутися в Україну татар і ляхів, шведів і московитів, про те, з яким напруженням потрібно продумувати на переговорах кожне своє слово, кожний рядок у листі до якого-небудь путивльського воєводи… Бачить Бог, я зробив все, від мене залежне, щоб втриматися на жердині над прірвою – саме таке становище України тепер. І нарешті, що ти знаєш про відчуття, коли після важкої й клопіткої праці ти раптом взнаєш, що вся твоя праця виявилась марною, а домовленості розповзаються, немов сорочка на тілі в голодранця?! Розповзаються тому, що твої козаки відмовляються виконувати накази свого гетьмана, а поставлена над ними старшина неспроможна втримати їх у покорі й вважає за доцільніше рятувати свою шкіру від київ черні! Не потрібне мені таке військо!