Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Дивною була та битва, котра розпочалась під Полтавою наприкінці травня 1658 року. Дивним було гетьманське військо, котре мало у своєму складі більше німецьких найманців і татар, аніж реєстрового козацтва. Дивним був склад полків повстанців Пушкаренка: у вимові доброї половини «підлеглих» полтавського полковника однозначно вгадувалась путивльська, смоленська і рязанська говірка. Дивним був і вибір запорожців, котрі, попри недавно висловлену в листі радість з приводу обрання гетьманом колишнього генерального писаря, приєднали свої шаблі до шабель повстанців. Тоді доля виявилась прихильною до Виговського. Хоч і з великими втратами, він зміг довести, хто є справжнім господарем в Україні.

Після першої битви в полі під Полтавою повстанці Пушкаря, зазнавши поразки й похнюпивши голови, відійшли під захист міських мурів. Довгі два тижні точилася облога міста, протягом усього цього часу козаки з обох сторін чухали свої чуби і не розуміли: чому ж вони стоять навпроти своїх побратимів, стискуючи в руках зброю. Тоді вони ще не знали, що в Полтаві проходила всього лише репетиція майбутньої братовбивчої війни, на порозі якої мала дуже скоро стати виведена Богданом Хмельницьким з польської неволі держава. І несли швидкі коні козаків Виговського попід мурами міста, і люто кричали з них верхівці:

– Проти кого мушкети здіймаєте, браття? Проти кого шаблі оголили?

– А що маємо робити? Чи горілку прийшли ви до нас кружляти, чи, може, крівці нашої пустити, за тим і німців та бусурман за собою привели? – відповідали їм з редутів похмурі голоси.

– А може, й крівці пустити, коли з москалями домовились, супроти гетьмана посміли піти!

Були й посланці від Мартина Пушкаря до Виговського. Полковник хоч і не схаменувся, не припинив бунту, все ще маючи надію на царських воєвод (при нагоді й без неї навперейми обіцяли воєводи підтримку й скору допомогу), але все ж робив спроби владнати все миром і уникнути великого кровопролиття. Та що це? Ніби хто підмінив завжди спокійного і дипломатичного Виговського.

– Скажіть його посланцям – кровопролиття не буде, лише якщо голову свого полковника мені на списі принесуть! Лише коли в його мертві очі гляну, тоді облогу зніму! А як ні, нехай не гніваються на мене, не буду розбирати, де московський стрілець, а де земляк, усіх порішу! Хай десятому буде заказано бунтуватися супроти гетьмана свого, радою вільних людей при арматі військовій обраному! – шипів він, стискуючи в руках шаблю, й у такі хвилини здавалося, що він навіть зможе кинутися на парламентерів.

Урешті, першого червня Виговський стомився очікувати на голову Пушкаря і кинув свої полки на приступ, перед цим віддавши розпорядження німецьким полкам зайняти позиції поблизу Соколиного Байраку, а татарам приславши суворий наказ не покидати свого коша. Не хотів розумний і далекоглядний Виговський, щоб в Україні пішли розмови про перемогу іноземних найманців гетьмана над українцями.

Тричі того кривавого дня сходились повстанці Пушкаря і запорожці Барабаша з козаками Виговського, і тричі встеляли поле сотнями своїх трупів. Тричі перемога переходила від одних до других, аж доки не свиснув наказний кошовий отаман Барабаш молодецьким посвистом, і з засідки не вискочила тисяча найкращих запорізьких вершників, з ходу перекидаючи реєстрові батави. Застогнала земля під копитами коней, заволали помираючі, стиснулися від смертельної розпуки сотні материнських сердець по всій Україні – від Галичини до Слобожанщини, від Полісся до запорізьких паланок. Схопився за голову гетьман Виговський і здійняв руки до неба.

– Чому, чому, Господи Всевишній, не можемо ми жити в мирі, чому злими псами кидаємося один на одного?!

Після слів тих надовго замовк гетьман. І лише коли йому доповіли, що реєстровики не мають сили втримати табір і починають панічний відступ, він гаркнув:

– Німців сюди! Татар сюди! Ми повинні взяти Полтаву…

Коли ніч вкрила закривавлене поле і сон зморив потомлених бійців, укріплення міста були цілковито в руках Виговського. Порубаний труп Пушкаря з мовчазної згоди Виговського було віддано його дружині, а добряче потріпані й поріділі загони запорожців відступали в напрямку Дикого Поля. Перший виступ проти себе Виговський утопив у крові.

Хропли коні під вершниками, високо в бірюзову небесну блакить здіймався брудно-жовтий стовп пилу, а від тупоту копит, бряжчання кінської збруї і дзвону бойових обладунків на кілька верст від чигиринського тракту перелякані зайці і лиси, перепели і дрохви, гадюки й полози налякано утікали світ за очі, рятуючи свої життя від небезпеки зустрічі зі своїм найзапеклішим ворогом – людиною. На запаморочливій височині, серед прозорої блакиті, здивовано позираючи на степ, що враз ожив тисячами озброєного люду, висів гордовитий орел.