Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

У відповідь на його слова з найближчої церкви сумно та урочисто вдарив дзвін…

До Вінниці Іван вирушив лише через кілька днів, коли прах Хмельницького було поховано з усіма почестями в суботівській церкві, а генеральна старшина розпочала чвари за гетьманську булаву. Стало зрозумілим, що виконувати заповіт Хмельницького і віддавати булаву його сину Юрієві ніхто не збирається. Але це вже не турбувало Богуна. Він був присутнім на всіх зборах і радах, що їх потребувала його полковницька посада, але ніде не виявляв жодної активності, відбуваючись статусом стороннього спостерігача. А щойно поховальну царемонію було закінчено, послав за Нечипоренком, на час знявши кімнату в одному з чигиринських заїздів.

Михайло примчав за чотири дні з невеличким загоном, і Богун, на прощання відвідавши Виговського і запевнивши його в лояльності до нього Вінницького полку, вирушив у дорогу. Те, що булава без сумніву, перейде в руки генерального писаря, розуміли усі, від полковника до останнього гультіпаки в чигиринських шинках.

Як і очікував Богун, смерть Богдана Хмельницького одразу ж жбурнула знекровлену довгими роками війни Україну в нові кола пекла під назвою громадянська війна – страшне явище, котре змушувало ще від часів могутнього Риму здіймати зброю братові супроти брата, а батькові супроти своїх дітей. На раді старшин, котру було зібрано незадовго після смерті гетьмана, булава перейшла до Виговського, що значною мірою посилило розкол поміж шляхетським станом України і селянами, тобто тою верствою населення, котра не меншою мірою, аніж козаки, природні воїни, прийняла на плечі свої увесь тягар, що його принесла Україні війна з Річчю Посполитою. З самого початку гетьманування колишнього генерального писаря йому докоряли тим, що він обраний на роль вершителя долі України, попри заповіт Богдана. Докоряли в Гетьманщині, докоряли й в Запоріжжі. Там Виговського, чий родовий герб був Абданк, той самий Абданк Богдана Хмельницького, не вважали за свого, до нього чомусь ставились стримано, навіть вороже. Іван Сірко, котрий на ту пору вже набув великої ваги серед вільного і буйного низового товариства, не поспішав долучати ані себе, ані запорізьку чернь до тих, хто підтримував новообраного гетьмана. І лише листи, які донесли до нас сутність того страшного часу напередодні великої української Руїни, висловлюють почуття запорожців, дихають на нас, тричі упостережених дітей славної нації Українців, словами з історії:

«Два увідомленія, скорбное и радостное, въ письмі вашемъ панскомъ, присланом до насъ, войська низового запорожскаго, чрезъ нарочныхъ посланцевъ, мы получили. Изъ этихъ уведомлений первое особенно наполнило наши сердца печалію и отяготило насъ, потому что черезъ неухранную смерть, опреділеніем Бога вышняго, владіющаго человечіскою жизнью, мы лишились своего гетмана, добраго вождя и счастливого отъ непріятелей защитника нашего отечества, пана Богдана Хмельницкаго, которому за многіе въ здішней, земной жизни подвиги и труды, пусть подасть Господь Богъ на лоні Авраама вічное успокоеніе въ райскихъ селешяхъ, – объ этомъ особенно просимъ. Другое извістіе, избраніе на тоть урядъ гетманский вашей панской милости, насъ нісколько увеселило и печаль нашу уменьшило, потому что осиротілая наша отчизна, получивши въ вашемъ лиці новаго себі господаря… Однакожъ избранные то и ваша елекція безъ воли и совіта нашего, всего войска низового запорожскаго, только одной братіей нашей, панами старшиною генеральною, полковниками и войскомь украинскимъ городовымъ, не должна была и назначатся и совершаться; такъ какъ и небожчикъ Богданъ Хмельницкій получилъ начало своего гетманства не въ Чигирині, а в Кошу нашемъ січевом…» [73]

І хоча Виговський від самого початку не надавав багато уваги такому факту, як невдоволення низового козацтва, а також широких верств козацької черні від того, що він порушив заповіт Хмельницького віддати булаву його єдиному живому сину Юрієві, відлік його днів уже почався – надто великою була прірва між новим гетьманом і його народом. Була й ще одна, не менш вагома сила, аніж Запоріжжя, – Московська держава, яка стрімко набирала впливу на теренах України. І хоч Іван Виговський спочатку не відкидав домовленостей з Москвою, його нестерпно дратував той протекторат, який загрожував рано чи пізно перерости в повне панування московського абсолютизму в Україні. Вихід з такого стану речей був для Виговського очевидним – Річ Посполита, особливо слабка після низки потрясінь, що випали на неї за останні роки, здавалася йому значно кращим союзником, аніж швидко набираюча силу Москва. Без сумніву, маневр гетьманської політики в бік Польщі міг принести Україні немалу користь. Але чотири роки, що встигли пройти після Переяславської Ради, безсумнівно, залишили глибокий слід у розумах козацької старшини, а щедрі дарунки московських дипломатів і ще більш щедрі обіцянки на майбутнє, зроблені в десятках приватних розмов з ласими до власної вигоди старшинами, котрі легко йшли на контакт із царевими шпигами, давно принесли свої плоди. Тож годі було й дивуватися, що вже через рік після смерті Хмельницького і початку гетьманування Виговського, військо вибухнуло першим бунтом – не без нацьковування з Москви проти гетьмана підняв зброю полтавський полковник Мартин Пушкар. Виговський відреагував цілком закономірно – жодної миті не замислившись про наслідки війни поміж козаками, які зовсім нещодавно пліч-о-пліч били ненависних ляхів, – дав команду збирати військо і виступати до Полтави.