Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Так, пане Хмельницький, звичайно, я розумію, що твій батько нас за це просто зітре із земної поверхні. Але я знаю й те, що коли будемо пручатися, це значно скоріше зроблять наші власні козаки.

До намету зайшов мокрий від дощових крапель Нечипоренко в повному обладунку, із шаблею при боці й парою пістолетів за поясом.

– Розпорядження пана полковника мною виконано, – коротко промовив він, вклонившись спочатку Хмельницькому й іншим полковникам.

– Дякую, Михаиле, – Іван помахом руки видалив осавула.

– Що це означає? – здивовано здійняв брови Юрась.

Іван зітхнув і встав з-за столу. Неспішно підійшов до відлоги намету і, відкинувши її, кілька хвилин роздивлявся стривожений табір.

– Немає потреби хвилюватися, це означає лише те, – нарешті повернувся він до Хмельниченка, – що козаки Вінницького полку зайняли позиції навколо ставки гетьманича і в разі погіршення настроїв козацької черні до відвертого вияву агресії вони будуть намагатися стримати тих, хто захоче нас із вами вбити.

– Але… Невже це так… – Юрій Хмельницький, не знаючи що сказати, підійшов до Богуна і простежив за його поглядом. Від побаченого з його грудей вихопився здивований зойк: навколо возів периметра, який з'явився кілька хвилин тому навкруги шатра, за рівними шеренгами вінницьких реєстровиків у червоних жупанах, шаленів багатотисячний натовп.

– Виходь, Юрасю! – чулися крики.

– Покажись товариству, розкажи, як будемо далі чинити!

– А може, нас у чому послухай!

– Досить чужими землями кров проливати, додому веди!

До Богуна і Хмельницького, завмерлих біля виходу з шатра, наблизився Жданович.

– Досить швидко, чи не правда? Признатися, я не очікував такого стрімкого розвитку подій. Але тепер це вже несуттєво. Думаю, ти маєш сказати їм кілька слів, пане гетьманич, – похмуро кинув він.

З горлянки молодого Хмельницького знову вихопився довго тамований зойк. Він кілька хвилин помовчав. Нарешті зітхнув і ступив уперед, під косі струмені дощу.

– Так. Звичайно… – раз прийнявши рішення, Хмельниченко навіть трохи став схожим на батька – стриманого й звиклого до перипетій військового життя старшини й полководця. – Коли вибір між стратою і розправою, я радше оберу страту. Не хотілося, аби мої правнуки знали, що мене вбили під час походу власні козаки…

Уже наступного дня після чорної ради союз Ракоці й українського війська припинив своє існування: армія Ждановича знялася і пішла на Гетьманщину. Переляканий цим Д'єрдь II Ракоці, під чиїм началом перебувало п'ятнадцятитисячне військо, спішно споряджав послів з білими прапорами до табору Магомет-Ґерая, у якому перебувало лише вісім тисяч здатних тримати у руках зброю вояків.

За ним прийшли пізно вночі. Іван відчував, що вони прийдуть, ще від вечора у грудях немов вогнем палало нестерпно-пекуче відчуття того, що ось-ось на порозі з'являться люди з письмовим наказом гетьмана, і на його руки ляжуть важкі холодні кайдани. Передчуття, як завжди, не підвело – приблизно за годину після півночі брама колишнього панського фільварку розчинилася, і подвір'я наповнилось хропінням потомлених коней, дзвоном збруї і криками людей. Іван перевернувся на спину і заклав руку під голову. Він навіть не піднявся, хоча, безумовно, зрозумів, що означає несподіване прибуття великого військового загону. У двері обережно постукали.

– Зайди! – Івана самого вразив його спокійний голос.

Двері з рипінням розчинилися, і за ними з'явився розгублений Нечипоренко в жупані, нашвидкуруч накинутому на плечі. У руках осавул мав шандал з двома свічками, котрі горіли, викидаючи в повітря цівки масної кіптяви.

– Погані справи, полковнику, – загудів з порога.

– Хто?

– Сам генеральний суддя. У нього наказ Хмельницького…

– Де він?

– Зараз буде тут.

Іван мовчки піднявся з постелі і почав одягатися. По дошках ґанку загупали кілька пар важких чобіт. Через кілька секунд тупотом наповнилися сіни, і нарешті, відтісняючи Нечипоренка вглиб кімнати, з'явилися двоє озброєних мушкетами козаків, слідом за якими у світлицю увійшов Самійло Богданович. Козаки застигли обабіч дверей, а Богданович, огледівшись, підступив до Богуна, який саме замотував навколо себе шалевий пояс.

– Бачу, не спиш, полковнику? – запитав дещо сиплуватим голосом і одразу ж зайшовся кашлем. – Триклята погода. Клянуся небом, не для моїх кісток такі поїздки!

Богун знав генерального суддю Війська Запорізького вже не перший рік. Знав навіть тоді, коли той ще не став на посаду генерального судді, хоча вже тоді був у фаворитах Хмельницького. І хоча він не мав приводу бути незадоволеним будь-якими вчинками Богдановича, чомусь відчував до нього ледь вловиму неприязнь, ту неприязнь, яку може відчувати людина, звикла сама йти у бій на чолі своїх людей, до людини, що її зустрічає серед паперово-чорнильного господарства військової канцелярії. Хоча, якщо зазирнути вглиб, генеральний суддя був людиною, безумовно, талановитою в політиці, що, однак, не зменшувало його хоробрості в бою.