Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Співчуваю тобі, пане Самійло, – вказав Богун рукою на стіл, де стояла зелена скляна сулія і кілька келихів. – Склянку меду з дороги?

– Дякую, не до того, – лише махнув рукою суддя. – Ти здогадуєшся, чому я тут?

Богун закінчив затягувати пояс, натягнув на голену голову шапку і, знявши зі стіни перев'язь з шаблею, простягнув її Богдановичу:

– Не дитина.

Богданович якусь мить дивився на простягнуту зброю, після чого поглянув на одного з козаків. Той мовчки прийняв шаблю з полковникових рук.

– Не гнівись на мене, Іване, не моя на те воля. На ось, прочитай.

Богун прийняв з рук судді великий аркуш паперу, на якому було написано усього кілька рядків, а внизу пролягав розмашистий підпис Хмельницького і кривавою плямою застиг сургуч з його особистою печаттю. Текст проголошував наказ гетьмана заарештувати полковника вінницького і наказного генерального обозного Війська Запорізького Івана Федоровича Богуна і якомога скоріше доправити його в Чигирин. Іван склав папір і повернув його Богдановичу.

– Я очікував на тебе.

Суддя відвів погляд. Очевидним було те, що йому була неприємною процедура, котру мав виконувати з волі Хмельницького.

– Це не все, – чомусь зітхнув він. – Після прибуття в Чигирин тебе, Ждановича і всю причетну до бунту старшину буде страчено. Такий наказ гетьмана. Він винуватить вас у всьому.

– На все воля Божа, – стримано відповів Богун. – Дай мені, Самійло, кілька хвилин. Я маю написати листа.

Богданович вагався лише мить.

– Добре. Ми чекатимемо надворі. Мушу виїздити не перепочивши і прямо в ніч, – він, зітхнувши, розвів руками. – Така воля гетьмана.

З цими словами він подався за поріг. Слідом вийшли супроводжуючі суддю козаки і Нечипоренко.

«Ось і все, Ганнусю, моя кохана, от і прийшов мій час. Не побивайся, мила моя, і не плач за мною, тому, що мушу загинути за ті ідеали, які обстоював протягом усього свого життя. І хоч не ворожа зброя у чистому полі повинна відібрати моє життя, а меч ката за наказом гетьмана, котрому служив я вірою і правдою, не маю чого соромитися я. Тому що ніколи й нікого не зраджував і лише задля Батьківщини віддавав до останку сили мої. Лише про Україну були помисли мої як раніше, так і сьогодні. І ні лях, ані московит не зможе сказати, що тримав його руку Богун, ніхто не звинуватить мене, що я, подібно декотрим зі старшини, за посаду чи привілей на землю готовий був лизати руки можновладним. Бог їм суддя, як і гетьману нашому, котрий злим вирішив відплатити мені за дев'ять років війни, що їх провів я під його знаменами. Прощавай же, кохана моя. Доглядай Тараса, вчи його тим взірцям, які мені були близькими.

Богун згорнув листа у невеличкий сувій, вклав у мідну руру, запечатав її нагрітим над свічкою сургучем, ще раз оглянув задумливим поглядом напівтемне приміщення, і рішучим кроком вийшов надвір. Там, озирнувшись, простягнув осавулу.

– Передаси Ганні, – мовив похмуро.

Нечипоренко прийняв листа і повільно покрутив головою:

– Він не зробить з тобою… Він не вчинить так!

– Поживемо – побачимо, – знизав плечима Богун. У відповідь Михайло рвучко наблизився до нього і гаряче зашепотів:

– Тобі варто лише наказати, полковнику! Лише єдине твоє слово, і Вінницький полк підніметься, як один козак! Ми не віддамо тебе божевільному старому… бачить Бог: він вижив з розуму, після того як пережив апоплексичний удар! Ми вирушимо у Січ, і братчики розсудять тебе з ним, і захистять тебе, як захистили колись його, гнаного ворогами!

Іван лагідно поклав руку на плече вірному осавулу і посміхнувся, заглянувши в очі:

– Ти не зробиш цього, Михаиле, пообіцяй мені.

– Але чому?!

– Ти гарна людина, Михаиле, я вдячний тобі за все… Негоже нам у власному таборі розбрат чинити, навіть якщо це потрібно для врятування мого життя. Надто багато у війську тих, хто вірить мені. Мій виступ призведе до розколу, а це катастрофа. Круки навкруги України, Михаиле, і вони чекають. Чекають, доки ми дамо привід кинутися на нас. Віддай листа Ганні. Але лише тоді… Одним словом, пообіцяй мені: ти передаси цього листа, лише коли впевнишся в моїй смерті.

Нечипоренко довгим поглядом подивився на Богуна, і яка буря почуттів вирувала в його погляді! Тут була і лють, і жага діяти, і нестерпна туга через те, що має статися і чого він, Михайло Нечипоренко, не спроможний зупинити. Нарешті його погляд поступово згас, а плечі опустилися.

– Я все зроблю, Богуне. Все, що ти наказав…