Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Ласкавий травень прийшов до Галичини. З духмяними пахощами квітучих садів і першою зеленню на луках та полях, з теплими зливами і сонячним сяйвом, з бездонною блакиттю неба після довгих похмурих місяців залишився позаду, і вже червень пофарбував кривавим краплі вишень у потемнілих від пилу кронах, що шелестіли листям уздовж перелазів і парканів селянських господ у передмісті, а літня спека ставала такою звичною, що зовсім забувався зимовий холод і безрадісні думки про швидкоплинність літніх днів та довгу й нудну зиму. Давно пройшли й перші сінокоси, і копиці запашного сіна, немов гриби, виросли на зелених килимах поряд із селами і кляштором отців-бернардинів у Жвирці, висока дзвіниця якого купала своє відображення в тихих і спокійних водах Бугу, а базар у Сокалі щедро пропонував перші плоди нового врожаю. Земля, щедро напоєна травневими дощами, дякувала галицьким трударям за їхню працю солодкими черешнями і чистими краплинами порічок, зеленими пагонами цибулі і хрусткими молоденькими огірочками. З південних степів України вже потяглися чумацькі валки, навантажені першими в новому році кавунами і динями.

Людно було в Сокалі ласкавої літньої пори у червні 1651 року. Людно ще від початку травня, коли до критої ґонтою будівлі ратуші, з біленими крейдою стінами і високою гостроверхою пікою вежі, що її увінчувала, примчав запилений гонець і повідомив бурмістра й радців, що його королівська милість Ян Казимир обрав саме Сокаль своєю резиденцією на час підготовки нової кампанії проти козаків. Тож уже за день пан круль прибуде сюди на чолі шеститисячного коронного війська. Відтоді й пішло-поїхало – добра сотня королівських слуг, котрі прибули одночасно з посланцем, забігали містом, турбуючись найкомфортнішим розміщенням його величності в умовах, що їх могло надати хоч і наділене магдебурзьким правом, але все ж невеличке провінційне місто, яким був Сокаль ще від часів князів Зимовитів і який мало чим змінився за роки, що пройшли від занепаду цього колись знаменитого князівського роду. Заклопотана челядь перебрала з десяток можливих для розміщення королівських покоїв місць, включаючи навіть кляштор бернардинів, недобудовані костьол і монастир сестер-бригідок і навіть ратушу, зупинившись нарешті на приміщеннях замку, відбудованих усього кілька десятиліть тому після одного з десятків татарських набігів, що від них страждав Сокаль протягом усього шістнадцятого і першої половини сімнадцятого сторіч. Уже надвечір до прийшлої челяді приєднався полк королівської гвардії. Королівські гвардійці одразу ж після прибуття зайняли пости на варті міської брами, на мурах і вежах замку, біля ратуші, а також у всіх малих і великих корчмах та шинках, наводячи звірячий страх на сокальських дівчат і молодиць своїм бравим виглядом, неймовірною кількістю зброї, навішаної на кожного гвардійця, горілчаним духом і безсоромними натяками на кохання за гроші. Але те пожвавлення, котре царювало напередодні прибуття його королівської милості, було дріб'язковою метушнею в порівнянні з подіями, котрі почали відбуватися одразу ж після прибуття оточеного почтом з коронного мечника, коронного хорунжого, коронних підскарбія, підчашого, маршалків і решти натовпу, без котрого не міг обійтися вихід королівської особи на війну. Незабаром після прибуття королівського війська в полі під мурами Сокальського замку зупинилися полки Миколая Потоцького в кількості семи тисяч жовнірів, серед яких, як і у реґіменті Яна Казимира, переважали своєю кількістю німецькі, голландські й угорські піхотинці, а також кіннота, зібрана головним чином із шукачів пригод і солдат удачі усієї Європи, від Венеції до Семиграддя і Волощини. Коронний гетьман сильно здав за час, що минув від нещасливого для нього Корсуня і турецького полону, але все ще вважав командування військом своєю прерогативою, тож виявляв часом доволі буремну діяльність, хоча пересувався тепер виключно в закритому екіпажі, не міг обходитись без тростини, а за плечима завжди мав двох вправних слуг, готових підтримати свого пана в разі, коли того не втримали б власні ноги. Потоцький майже щодня зустрічався з королем за сніданками і обідами, де не втомлювався обговорювати заходи, спрямовані проти знахабнілого без міри українського хлопства. Так, заходів неодмінно буде вжито після того, як армія Хмельницького перестане існувати (а перестане вона існувати неминуче, позаяк сам Бог надихає поляків на нову війну, а очолюють військо, окрім рейментарів, понад чотири сотні ксьондзів і навіть сам ігумен Холмського базиліанського монастиря преподобний Суша). Окрім довгих розмов за келихом угорського у резиденції Яна Казимира, пан Миколай з дивною для його літ енергією взявся також за бойове навчання свого реґіменту, яке, щоправда, складалося з постійного пересування з місця на місце табору, внаслідок чого було зіпсовано близько трьох ланів сінокосів сокальських міщан і навіть добрих двадцять моргів [58]посівів, належних кляштору бернардинів. Окрім витоптування угідь, час від часу проводилися пишні урочисті виходи пристаркуватого коронного гетьмана до жовнірів. Такі дні особливо шанувалися у війську – пан Миколай, дивуючи всіх непритаманною йому щедрістю, широкими жестами роздавав найманцям цілі пригорщі золотих, викликаючи тим таке громове і багаторазове «Vivat!», котре було чути за кілька верст від табору коронного гетьмана.