Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Далеко не всі проблеми було вирішено після зняття осади Вінниці на початку березня недоброго для України і козацтва 1651 року. І хоч військо Станіслава Лянцкоронського панічно відходило, втрачаючи в сотнях дрібних сутичок з місцевими повстанцями усе нових і нових жовнірів його величності, воно все ще пручалося. Спочатку Калиновським було вчинено спробу зупинити відступ на лінії Бар – Браїлів – Станіславчик – Хмільник, пізніше, коли коронний польний гетьман зрозумів, що утримати плацдарм не вдасться, продовжив відступ до Кам'янця. І хоч самі учасники рейду Калиновського прозвали свою епопею землями Брацлавщини «проклятою справою», військо готувалося дати реванш, зупинившись у Кам'янці, цій «самим Богом укріпленій твердині». Не зупиняла Калиновського навіть втрата за місяць бойових дій п'яти тисяч війська, більшої частини обозів і майже всієї армати. Гетьман був сповнений рішучості отримати перемогу над переслідувачами, а він не мав жодних сумнівів у тому, що його будуть переслідувати.

Не менш тривожні новини приносила пошта із самої Польщі. Добре була організована і розгалужена мережа таємних шпигунів українського гетьмана, серед яких, без сумніву, чільне місце займав камергер Яна Казимира Василь Верещага. Саме він повідомляв Хмельницького, що десятого березня, тобто саме тоді, коли відділок наказного гетьмана Крисенка підходив до оточеної ворогом Вінниці, королівська канцелярія випустила нарешті універсал «про створення і спосіб посполитого рушення», а після проголошення третього на початку квітня його королівська милість полишив пишний королівський палац у Варшаві і вирушив до Любліна, у табір до якого стікалася озброєна для нового походу в Україну шляхта з усієї Польщі. Довгими вервечками потяглися до Любліна обози з продовольством, фуражем та спорядженням для майбутнього походу, котрий обіцяв бути не менш масштабним, аніж трагічний для Польщі похід під Пилявці два з половиною роки тому. Сам папський нунцій при королівському дворі Речі Посполитої, превелебний кардинал Торрес благословив від імені найсвятішого понтифікат короля на священний похід проти схизми і бунтівників, на відновлення святої католицької церкви, потоптаної непокірними козаками. Ватиканський посланець особисто дарував королеві висвячений у костьолі Святого Яна меч і шапку з хутра найкращих горностаїв, символізуючи відношення Папського Престолу до короля Польщі як до володаря, призначеного Богом панувати на всіх теренах Речі Посполитої, до яких, безумовно, в Римі залучали й Україну. Залучали, забуваючи, що Київська держава, Україна існувала задовго до створення тієї самої Речі Посполитої і завоювання українських земель литовськими князями.

Але не дрімали тепер і в Чигирині. І не події на Брацлавщині, не тривожні листи Верещати, навіть не успіхи в багатьох перемовинах з володарями Європи й Оттоманською Портою пробудили Хмельницького від незрозумілої для багатьох пасивності, яка була викликана багатьма чинниками, не останнім з котрих стала одіозна постать Мотрони Чаплинської. Лист нещодавно призначеного на полковництво, досі мало кому відомого шляхтича з Поділля, Івана Богуна, – ось що пробудило гетьмана. Так, Хмельницький не вибачав такої нахабності своїм підлеглим, не вибачив і Богуну. Але разом зі злістю на полковника-вискочня прийшла жага діяльності. Тієї буремної діяльності, до якої він так звик і яку не виявляв протягом кількох останніх місяців, переживаючи особисту трагедію. І першим проявом такої діяльності став виклик кальницького полковника в Животів, куди сам гетьман вирушив для збору війська для майбутньої кампанії. Богун, котрий був внутрішньо готовий до такого виклику, прибув уже за кілька днів і був прийнятий гетьманом у вітальні палацу Хмельницького, звідки гетьман завчасно видалив усіх сторонніх.

Увійшовши, Іван зняв шапку і низько вклонився гетьману, після чого застиг, очікуючи на те, що мав сказати Хмельницький. Той кілька хвилин розглядав Богуна, і з його погляду було неможливо зрозуміти, які думки рояться в голові гетьмана. Нарешті він перервав мовчанку.

– Що ж, давно на тебе очікую, Богуне. Сідай, – гетьман вказав на фотель навпроти свого величезного столу. – Ну, оповідай.

– Про що оповідати, пане гетьмане? – не зрозумів Іван.

– Про все. Як я власній справі на заваді став, як вас немічних один на один з ворогом покинув, як Нечая на вірну смерть послав.