Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Іван схилив голову.

– Я від своїх слів, батьку, не відмовлявся і надалі так чинити не маю наміру. Все, що сказав, від серця йшло, а якщо образив, пробач, не для шкоди нашої спільної справи то зроблено.

– Образив, кажеш? Та ні, які тут образи. Хочу лише почути: в чому звинувачує мій полковник свого гетьмана, чи не в зраді часом?

– Ні.

– У чому ж тоді?

– У зволіканні, батьку! – сміливо поглянув Богун в очі гетьману.

– У зволіканні. Де ж ти його бачив? У Красному? Та не було б Красного, якби пан Данило, хай земля йому пером, краще б про службу військову дбав, а не про оковиту та жіночі спідниці! Так! – Хмельницький, помітивши, що Іван хотів заперечити, грюкнув кулаком до столу і підвищив голос: – Якби канчуками різних Шпаченків учив, як сторожу нести, не було б Красного! Якби сам стільки часу полк не тримав на пиятиках, не накрили б мокрим рядном! Так от, полковнику. А щодо нашої справи… Тут тебе не виню за різкі слова. Ти маєш під своїм перначем полк, отже, звик поки що мислити у своїх межах. Є багато речей, невідомих тобі, є дещо відоме, але з таємним вмістом, таким, який не дозволяє тобі, Богуне, осягнути всієї картини. Але коли вже насмілився ти мені докори робити, знай – стільки дипломатичної роботи, як було проведено за цю зиму, не було зроблено ніколи раніше. І ми маємо чим пишатися. Насамперед у питанні з Москвою. Нещодавно повернувся звідтам мій посол Суличич. І не сам – царського посланця, боярина Лопухіна привіз. З листами від Олексія Михайловича. – Хмельницький підхопив зі столу сувій жовтуватого пергаменту і, розвернувши, почав читати: – «…запороскіх дє Черкас своімі людішкамі счітаєм, понєже вєри одной с намі. Оттово войни с німі чініть нє намєрєни…» Ти знаєш, що це? Три роки Москва над нами немов той дамоклів меч, погрожуючи поєднатися з Польщею і придушити нас, вдаривши з двох сторін. А тепер в Москві готові переглянути свої пріоритети і надати допомогу скоріше нам, аніж Яну Казимиру. Це мало? Султан дав розпорядження виступити нам на допомогу володарям Трансільванії, Молдавії і Волощини, сілістрійському паші. Іслам-Ґерай нарешті погодився поновити наш союз. Ось так ми працюємо, полковнику. Ти задоволений моїм звітом?

– Я не мав наміру вимагати у вашої ясновельможності будь-яких звітів…

– Але ти мав нахабність звинуватити мене у зволіканнях та бездіяльності! Ти знахабнів до того, що почав звинувачувати мене в усіх бідах Вінниччини, котрі вона пережила завдяки нашестю Калиновського з Лянцкоронським. Забуваючи, що ти як полковник кальницький мав перейматися долею тих земель, а не я, твій гетьман. Урешті, полковнику, ти зробив стільки, аби порушити наші з тобою добрі стосунки, що само собою постає питання: твоя неприязнь продиктована лише тим, про що ти пишеш у листі, чи, може, ти не задоволений своїм гетьманом?

Запанувала мовчанка. Іван добре зрозумів, що Хмельницький має на увазі, поставивши останнє запитання, – це було майже пряме звинувачення у спробі державного перевороту, а за такі спроби з початку війни вже скотилося кілька непокірних голів (тут Хмельницький не зоглянувся б ні на які старі заслуги).

– Я задоволений моїм гетьманом, – чітко вимовив Іван, – але хотів би, щоб гетьман знав: я не лише віддаю йому мою шаблю, військове вміння і всього себе без останку. Я ще й запитаю його про те, як він використовує мене задля загального добра Батьківщини.

Хмельницький зблиснув очима:

– Бережись мене, Богуне! Не перед тобою мені давати відповідь, а тобі переді мною!

– Я відповідаю перед Богом, а лише тоді перед гетьманом. І тепер я готовий тримати таку відповідь. Якщо ваша ясновельможність вважає, що я не заслуговую наданої мені довіри, – Богун витяг з-за очкура срібну палицю полковницького пернача, – я готовий стати в батаву в якості простого козака і захищати Україну так, як мені велить моє серце.

З легким стуком пернач ліг на завалений паперами стіл перед Хмельницьким. Гетьман якусь мить дивився на блискуче руків'я богунового шестопера, після чого відкинувся на спинку фотеля і поглянув на Івана уже спокійно, навіть дещо насмішкувато:

– Браво, хоробрий Богуне! Овації тобі laudetur, vacat, periculosus, [56]– гетьман рвучко нахилився до краю столу. – А те, що чиниш ти, не є зрадою нашій з тобою справі? Чи, може, думаєш в батаві заховатися від відповідальності за доручені тобі людські життя? Звичайно, там легше, аніж на чолі. Як смієш звинувачувати мене, коли сам готовий кинутись в очерет?

– Я нікуди не тікаю, батьку, – з погордою мовив Іван. – Хочу, щоб лишень ти вирішував, чи заслуговую честі мати полковництво.