Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– О, що ви, що ви! – запротестував король. – Усьому свій час, любий князю. Якими б нагальними не були наші справи, вони здатні зачекати, доки ми не закінчимо обідати і не вирушимо на невеличку кінну прогулянку околицями міста. Адже, я маю надію, князь не відхилить моє запрошення взявши участь у такій прогулянці?

Вишневецький ледве втримався, щоб не поморщитись. Після кількаденного переходу він був втомлений від верхової їзди і волів би краще відпочити спекотної післяобідньої пори. Але запрошення короля завжди залишається запрошенням короля, навіть коли ти Ієремія Вишневецький. Крім того, незрозумілі натяки Яна Казимира на те, що розмову краще вести за межами покоїв…

– Я лише буду радий розвіятися в такому почесному товаристві, ваша величність.

– От і славно! – король тричі плеснув у долоні. – Камергер!

– Усе готово, ваша величність, – виріс на порозі зали Верещага. – Прошу до столу.

Під час обіду Ян Казимир наказав видалити всіх, окрім двох лакеїв, котрі прислуговували їм за столом, хоча розмова велася світська і аж ніяк не утримувала в собі будь-яких державних таємниць.

– Як почуває себе пані Гризельда-Констанція? – ввічливо запитував король про здоров'я князевої дружини, як того потребували правила хорошого тону. – Маю надію, що вона не гнівиться на мене за те, що її малжонек знову змушений був покинути її і вирушити на захист Речі Посполитої. Бачить Бог, я сумую, що довелося послужити якщо й не прямою, то все ж причиною вашої розлуки.

– О, пан круль може бути спокійним, – стримано відповідав князь, – пані Гризельда не гірше нас із вами розуміє всю небезпеку, котра нависла над Річчю Посполитою в останній час, а разом з тим необхідність моєї присутності там, де доля держави покладена на вістря меча. Не дарма вона виросла в домі коронного канцлера. Можу побитися об заклад, вона сама змогла б дати раду Польщі краще за деяких сенаторів нашого сейму.

– Цілком з вами згоден, любий князю, – зааплодував від захоплення Ян Казимир. – І, напевне, ніхто не буде сперечатися, що покійний Еразм Ротердамський [59]надто багато брав на себе і чоловічу частину людства, написавши своє: «Nam quod Plato dubitare videtur, utro in genere ponat mulierem, rationalium animantum, an, brutotum, nihil aliud voluit, quam insignem eius sexus stultitiam indicare». [60]Моєму твердженню прямий доказ – пані Гризельда. Не дивлячись на молодість і янгольську красу, вона наділена таким гострим розумом, що легко заткне за пояс добру половину цих пихатих недоумків, котрими кишить сейм.

– Дякую, – ледь-ледь схилив голову князь, – і головне, як я вже сказав, що вона розуміє, чому я повинен знаходитися тут, під вашими знаменами, мій королю, у той час як її святий обов'язок виховувати нашого сина, котрий рано чи пізно замінить мене і неодмінно буде вважати святими ті цінності, які є святими сьогодні для мене.

– Безперечно, пане Ієреміє, безперечно. Річ Посполита – держава, котра втілює права і свободи золотої шляхти. Країна, котру Господь обрав одночасно нести світоч культури на дикий схід і затулити собою Європу від войовничих представників цього самого сходу. Вона заслуговує на те, аби не лише ми, а й наші діти, їхні діти і діти їхніх дітей були гордими, що можуть себе називати громадянами Речі Посполитої. Саме для того наше життя проходить у невпинній борні, і ми втрачаємо день за днем найкращих своїх товаришів.

– Сподіваюся, мій королю, наша борня знаходиться на кінцевому етапі. Ще одне зусилля, і ми підтвердимо: не дарма поляки є потомками своїх славних батьків, котрі зупинили колись тут орди татар і турецькі армади. Україна нарешті вгамується, і все піде так, як призначено Богом.

Ян Казимир погодився, поквапливо хитнувши головою, хоча якби князь придивився до погляду його очей, він би не побачив там впевненості у твердженні про скору перемогу і угамування козацької України. Вони ще близько півгодини неспішно куштували безліч найвишуканіших страв, що їх готували кращі королівські кухарі, вели неспішну бесіду, несподівано перескакуючи з пафосних патріотичних заяв до обговорення королівських полювань або хортів з елітних псарень Ієремії Вишневецького. Запивали десятирічним бургундським і двадцятирічним цекубою, не забуваючи співати хвалебних од виноробам Франції й Італії, дякуючи чому могли тепер насолоджуватись «воістину райським відчуттям смаку та навіть неземної легкості аромату».

Нарешті Ян Казимир відставив келих і витер вуста білосніжною серветкою, яка лежала поруч з ним на срібній таці.