Тимур Литовченко - Кинджал проти шаблі

— Робіть, що велено! Нам би тепер хоч дитинча врятувати... За Настусю мою милу я вже не поручуся: вона вкрай знесилена, вимотана, втратила багато крові... Спати буде щонайбільше годину — а там уже як Бог милосердний допоможе! Тож метушіться, бабоньки... Якщо все зробите, як наказано, то Настуся розродиться швидко. Це тепер найголовніше, зрозуміло?!

— Ти сама казала, що коли Настуся помре, то ти нас... — промимрила одна з повитух.

— Якщо дитя не народиться, тоді точно прокляну!

— А якщо?..

— А виконаєте все, як вам наказано, — ще подумаю.

— Ну... тоді з Богом!

Робота закипіла. Марта на кухні щось варила і студила. Будинок наповнився пахощами барбарису, м’яти й іншого зілля.

— Меду! Дайте меду! — командувала Марта.

Усе вертілося й крутилося, повитухи моталися по будинку, як заведені.

І раптом...

— Марто?!

Посеред великої кімнати виник панотець Гавриїл, що сторопів від несподіванки. По обличчю священнослужителя важко було визначити, гнівається він на те, що порушено його давню заборону, чи радіє зненацька прибулій допомозі. Повитухи, притулившись до стін, боялися навіть слово мовити, поглядаючи то на господаря будинку, то на цілительку.

— Ішов би ти звідси до храму молитися, — тихо мовила нарешті Марта.

— А–а–а!.. Це!.. — піп зробив невиразний жест руками і знову застиг на місці.

— Іди по–хорошому, — порадила цілителька. — Потім поговоримо, коли все це добре завершиться.

Гаврило мовчки зник.

— Ну, чого стали?.. — звернулася знахарка до повитух, і ті миттю повернулися до полишених обов’язків.

Сама ж тіточка Марта підійшла до ліжка, де тихо спала племінниця, ніжно опустила величезну руку на її чоло, прислухалася до відчуттів.

— Дякую, Боже! Хоч гарячка стишилась, гарний знак, — промурмотіла тихесенько і звернулася до наймолодшої з повитух, яка саме пробігала поруч:

— Чи все вже готово?

— Так, тіточко Марто, усе виконали, як було наказано!

— Тоді почнемо, благословившись...

Вона поторсала сплячу племінницю за плече:

— Прокидайся, рідненька, потрібно справу почату завершити!

Настуся одразу прокинулася й запитала напрочуд бадьорим голосом:

— У лазеньку йти, тіточко?

— Ні, миленька, нікуди йти не потрібно. Народжуватимеш прямо тут.

— Але ж!..

— Дай Боже, щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Марта зробила повитухам знак, і тих немовби вітром здуло. Тоді цілителька знов звернулася до племінниці:

— Ти, миленька, подумай про дитинча — як йому у череві твоєму тісно й лячно, га?! Повітря ледь вистачає, задихається дитинча твоє...

— Ой, тіточко, що ж робити?!

— А от давай–но разом піднатужимось, разом зітхнемо!.. От і звільниш ти дитятко своє з темниці... Ну, давай–но — піднатужся!..

Що за таїнство відбувалося в кімнаті між тіточкою і племінницею, залишилося невідомим. Однак приблизно за годину з кімнати долинув спочатку слабкий і невпевнений, потім голосний дитячий писк, слідом за ним загримів заклик Марти:

— Агов, бабоньки, приймайте маля!..

Повитухи дружно кинулися в кімнату. На ліжку сиділа щаслива, але вкрай виснажена породілля, а цілителька тримала на руках манюсіньке немовля. Коли перев’язали пуповину, тіточка Марта уважно оглянула дитятко на наявність дефектів. Дівчинка була невеликою, але пухкенькою й білошкірою, круглу голівку малятка прикрашав яскраво–рудий чубчик, зелені вічка й маленькі акуратні вушка... по п’ять пальчиків на ніжках і на ручках...

А на правому плічку червоніла невелика родимка у вигляді корони!!!

— Гарне немовлятко, — задоволено кивнула Марта. — І родимка на правому плечику, як у всієї нашої рідні. Щоправда...

Вона ненадовго замислилася.

— Щоправда, ні в кого з рідні не було родимки у вигляді корони... Ніяк не зрозумію, гарний знак це чи поганий?!

— Дайте мені немовлятко, тіточко, я хочу на донечку глянути, — попросила Настуся.

— Усе в неї добре, навіть родимка наша сімейна є... А тобі, дорогенька, поспати потрібно. На от, випий, силоньки побережи.

Цілителька знов напоїла племінницю відваром, від якого та майже моментально заснула. А її новонароджена донечка, дбайливо вкутана у шматок тонкого рядна, мирно спала, кумедно посмоктуючи маленький кулачок.

Марта задоволено кивнула:

— Спасибі, Боже! Дякую Тобі, що вчасно напоумив мене і спрямував сюди. Я встигла, Господи, встигла саме вчасно!..

Дівчинка росла нехай не красунею, зате розумною і здоровою. Щасливий панотець Гавриїл відзначив народження дочки рясним узливанням «вина своїх радощів» і пив кілька місяців поспіль, сяк–так виконуючи обов’язки настоятеля храму Святого Духа. Коли ж вийшов із запою — спохопився, що донечка дотепер не похрещена! Втім, оскільки йшлося не про просте дитинча, а про маленьку попівну, щасливий батько сімейства проголосив у найближчу неділю душевну проповідь на тему: