Тимур Литовченко - Кинджал проти шаблі

Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись:

— Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.

— Ну що ж, сиди, коли сили є, — відповіла Марта й чомусь зітхнула.

— Добре, тіточко!

Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала:

— Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого... Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна.

— Звісно, тіточко!

— Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже... Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло?

— Неодмінно, тіточко!

Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди.

Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі... й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній.

— Ти хто? Що це зі мною? — поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею.

— Ой, паничу, нарешті ви отямились! — скрикнула радісно дівчина. — Я Олександра, дочка тутешнього попа.

— Тутешнього?! — здивувався юнак. — Це якого ж, цікаво дізнатися?

— Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.

— Як же я опинився в цьому вашому Рогатині?

— А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки... — вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її:

— Кримчаки?! Ага, пригадую... здається...

— Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли!

— Так уже і з того світу?.. — недовірливо мовив поранений і зробив спробу перевернутися зі спини на бік: очевидно, мав намір підвестися.

— Ой, паничу, заради Бога не ворушіться!!! — скрикнула Олександра. — Вам не можна ще вставати в жодному разі, а якщо на бочок лягти хочете, то я вас сама переверну!

Втім, хворий не слухав її попереджувальних зойків і продовжував безладні рухи. Та миттєвий гострий біль прошив тіло хороброго неслуха, і він знову знепритомнів.

— Тіточко!!! — зойкнула Олександра, підскочивши до дверей.

На щастя, Марта вже поспішала на заклик:

— Що сталося?! Чого волаєш, наче божевільна?..

— Ой, тіточко, ой, рідна!!! — заскиглила попівна. — Він отямився, одразу піднятися спробував, та знову знепритомнів!..

Дівчина ледве не плакала від досади й жалості до пораненого.

— А ти куди дивилася, дурепо?! — сплеснула руками знахарка.

— Я говорила, та він не послухався... і от!.. — Олександра схлипнула, вказуючи на юнака.

— Не говорити треба було, а притримати цього неслуха... Подивись–но, чи сухі пов’язки? А раптом перемінити потрібно...

— Начебто сухо все...

— Так начебто чи сухо?!

— Сухо, тіточко.

— Хвала Богові! Давай–но разом перевернемо його на бочок...

Зробивши це, жінки відступили назад. Схиливши голову набік, Марта мовила:

— Ну от, нехай поспить, йому корисно.

Й відразу звернулася до племінниці:

— До речі, і ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну.

— Ой, тіточко, не треба, я як сиділа тут, так іще посиджу... — спробувала заперечити Олександра, але цілителька владно прикрикнула:

— А ну хутко спати пішла!!! Думаєш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову підвестися спробував. Тоді таке може статися...

Довелось підкоритися. Тайкома позіхаючи в кулака, Олександра пішла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, ці упертюхи варті одне одного! Обоє рябоє...» — але злякавшись очманілої думки, перехрестилася на образи й зайняла місце племінниці біля ліжка хворого.

Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич».

Поки тіточка і племінниця лікували підопічного, розпитувати не було часу. Та коли нічого не відаючий господар будинку по завершенні поточних справ (а їх виявилося напрочуд багато!) нарешті повернувся до себе, відразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетніших, найродовитіших шляхтичів славетного герба Корибутів! Двадцятишестирічний Іван Михайлович зовсім нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед місцевої шляхти виділявся силою, хоробрістю, мав добру репутацію при королівському дворі.