Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Зрештою, збіглим порадили поміняти паланку, що вони й зробили. (їх, до речі, поголили по-козацькому, чи як тоді казали, «по-черкаському», аби вони і зовні були схожими на козаків.) І загубилися на просторах запорозької вольниці збіглі, а Кіш уже щиро відповідав на енну скаргу пана Зарудного, що, на жаль, не відає де перебувають його селяни – можливо, вони в Польщу подалися чи в Литву, то хай би пан Зарудний ще їх і там пошукав!

Ось тоді, як зачалося те листування Коша з паном Зарудним з Миргорода, курінний і порадив Тарасові поміняти місце проживання.

– Тут ти у всіх на виду, і пан твій не заспокоїться, бо його нишпорки та вивідники доповідатимуть йому, що ти – серед козаків Полтавського куреня. Ще раптом схоплять тебе панські посіпаки й таємно із Січі вивезуть, зав'язавши у мішок… Траплялося й таке. Особливо з тими, хто ласий на дурничку випити і тоді нажлуктиться так, що аж у свого пана протверезіє… Та й узагалі, не привертай до себе уваги зайвої – спокійніше так буде. Тож щезни на якийсь там час. Куди? Та куди-небудь, аби подалі від Січі. Гайни на глухе прикордоння, де й перечекаєш недобру годину. А хочеш, направлю тебе до кума свого в Кальміуську паланку, наймешся там до козаків, літо попрацюєш, щось, дивись, ще й заробиш. А тим часом пан Зарудний заспокоїться і перестане слати нам свої супліки – жаль, що більше не передає горівки, книшів та пастили. Гарна в нього горівка!

Так Тарас Чепурко – тоді вже січовий козак Кожум'яка – й опинився в Кальміуській паланці, найдальшій паланці Війська Запорозького низового на березі Золотої Річки…

Посполитих у слободі було мало, два чи три двори, а то все жили тяглі зимівчани, котрі мали своїх коней, худобу, ватаги овець. Жили, як хотіли, не відаючи ні пана, ні наглядача, займалися торгівлею та рибальством. Слобода ділилася на «односумів», на артілі, котрі гуртом ловили рибу, в'ялили й солили її і возили на продаж. Усі, хто входив до артілі, отримували однакову суму від продажу риби, тому їх і називали односумами. Тарас і собі пристав до односумів, весну побродив у Кальміусі, тягаючи невода. І все було б нічого та побачив якось доньку осавула Савки Пишногубого то й втратив спокій. Моя і моя… Аби бути ближче до Оксани Пишногубівни найнявся до її батька пастухом. Тепер ось і має… Осавул ще й погрожує видати його тим, хто розшукує на Січі збіглих холопів!

…Бульк! Бульк!.. Летять камінці в Кальміус та й летять. Але зрештою набридло й камінці шпурляти, встав, ходив між вербами, позираючи на хутір, що ген жовтів дубовим частоколом і намугикував:

Усього натерпівся, пильнуючи осавулів табун. І зграї вовків дозоляли, і напади ногайців, що були не кращі од сіроманців, відбивав, тому й спав в обнімку з гаківницею, знав холод, голод і спеку. Все терпів, бо хотів бути поруч з Оксаною. Чи бодай хоч бачити її зрідка. Дівчина теж була не байдужою до нього, це втішало і вселяло в хлопцеву душу надію на щастя…

Над Золотою Річкою стояла млява післяобідня тиша. Ані шерхоту, очерет ніби задрімав, іноді вітер зі степу налетить, покуйовдить його і зелена стіна очерету тоді спросонку: ш-ш-ш-у-у-у, ш-ш-ш-у-у… І знову все навколо замре, як засне. Верби посхиляли до води довге гнучке віття, ніби милуються своєю вродою в дзеркалі води. І все навколо теж гарне: і тихий, спокійний Кальміус, і верби, і дубові гаї, і ген степи, і слобода, що мальовничо потопає у вербовому розмаї на піщаному березі. Це останній шмат землі запорозької в цих краях, по той бік уже землі Війська Донського. Берег на тому боці пустельний, на мілководді бродять довгоногі й довгоносі кулики і позирають на козацький край. Ось на тім боці вигулькнув бузько, поважно й статечно цибав берегом, поводячи сюди й туди довжелезним червоним дзьобищем… Цікаво, чий він, свій, чи – донський? Та ось птах знявся й полинув над річкою… Тарас зітхнув, проводжаючи бузька-чорногуза заздрісним поглядом… Коли б і йому Бог дав крила! Полетіли б вони з Оксаною тоді хоч і на край світу, туди, де ніхто не перечитиме їхньому щастю… Тільки ж де він, той щасливий край? Та й чи є він у світі білому? Всюди, куди не поткнись – неправда і свавілля, можні чинять що хочуть, бідних і за людей не вважаючи… Як їм заманеться, так і буде. От і батько Оксани затявся на своєму – не пара він його дочці, не пара! А чому не пара? Якщо вони злюбилися, то виходить пара? Молодих Бог парує, от і їх звів у цьому світі щоб парувалися…