Василь Барка - Рай

Крім добрости, мирности, милосердя, вдихнули йому здатність обстоювати віру. Під час свого навчання за підручною книгою житій народ був змушений оборонятися від напасників, від орд, від королев’ят загребущих. І які були діла його — вічно дзвенітимуть милострунні кобзи поемами про славу козацьку! Запорозька Січ з’явилась як братство свободи і віри. Лицарі—братчики воювали з безмежною хоробрістю, бо знали обов’язок: обороняти народ від мучителів. Одежа, яку носили, без шолома, без панцера, барвиста і святкова. Ніби служки в храмі, що стоять перед брамою Небесного Царя, вбиралися вони і виконували обов’язок на шляхах, якими орда і шляхта рвалися в українські села по невільників.

Антон Никандрович бачив, чому батько заповідав йому досліджувати Печерський Патерик: цей, властиво, колективний твір людей, що заховували в пам’яті факти з життя подвижників, занотовували в розрізненому вигляді, складали докупи, переписували, опрацьовували, — ввесь виник, як дзеркало входження євангельського морального взірця в глибини народні, підготовані для нього, ніби добрий ґрунт для зерна.

Атмосфера житій заполонювала Антона Никандровича з більшою та більшою силою, і він якось непомітно сам став відноситися до зовнішнього життя, як печерський чернець. Звик до крайнього самообмеження в матеріяльних потребах; зосереджувався думками на питаннях етичного порядку передусім; стежив, хто з людей, йому відомих, потребує допомоги, і з непідробленою тихою смиренністю пропонував послуги.

«Тактику» допомоги вдосконалив так, як інженери вдосконалюють конструкцію. Поставив за мету досягнути повної непомітности допомогових кроків. Наприклад, коли в студентки Зінченко захворіла мати і платити лікареві було нічим, навіть харчування недужої ніяк було поліпшити на дрібну стипендію, — тоді Антон Никандрович з поспішністю і дипломатичним тактом перепровадив через члена профкому двісті карбованців у вигляді нібито одноразової субсидії від професійної організації. Студент-випускник Довгань мав запалення легенів, і йому, загроженому сухотами, неодмінно треба було поїхати на курорт в горах, на морському побережжі, а коштів на «путьовку» — жодних, і всі місця, що їх дано для студентів, розподілені, — Антон Никандрович сплів, як павук, сіточку біля ради фізичної культури і через шахову секцію, в турнірах якої студент брав участь, домігся відрядження його в санаторію, внісши відповідну суму.

Постачав гроші студентам, що своєю працею заслуговували на допомогу, хоч права діставати її були позбавлені через різні причини, скажімо, через недостатню «громадську роботу» або «походження». В серії дрібних бльокнотів стариган уклав собі реєстр крайніх нужд молодих людей і діяв згідно з наміченим на його основі пляном.

Придбавав підручники та літературні новинки негрошовитим студентам. Ніби випадково зустрівшись, він, між іншим, питав, чи потрібна така й така річ, на «деякий час» давав читати, а через розгубленість забував про неї назавжди. Коли її вертали, він дякував і питав, чи хто-небудь із студентів потребує її. Як йому сказали: он той потребує, — Антон Никандрович робив заклопотаний вигляд, поспішав прощатися і просив наостанку: ви від свого імени віднесіть тому студентові почитати!..

У випадках, коли хтось із колег питався про потрібні видання, то бував на другий день чи того ж самого дня ввечорі здивований. У коридорі хтось ворушився і тихенько стукав. Відчинивши двері, господар казав: «Можна!» — і тоді просувалася голова Антона Никандровича разом з руками, на яких лежало дві—три книги, і з-під вусів виходив шепіт: «Прошу пробачити! Я дещо розшукав… як вам потрібно, возьміть, будь ласка… Побажаю спокійної ночі!»

Голова раптом зникала, ніби належала привидові.

Він приносив книги, хоч би там був дощ, грім, сніг, туман, морок; якщо він і по тому з’являвся перед дверима, то приносив каталоги, в яких червоними і синіми птичками відзначав розшукувані видання. Крім того, додавав адреси дальніх бібліотек, з яких через міжгородній абонемент можна відзначені речі одержати через два-три тижні.

В скрутний час, коли вийшов наказ про платню за навчання у вищій школі і про зменшення студентських стипендій, Антон Никандрович підрядився читати величезні курси на сесії заочного сектора. Читав щодня по вісім і десять годин, щоб заробити потрібні гроші; навіть його титанічна витривалість почала спадати — він худнув, бліднув, западав щоками, очі йому робилися глибокі і якісь аж сиві. І ходив він згорбившись дужче, ніж звичайно. А таки витримав: дочитав свої курси до кінця і після того полежав у ліжку з тиждень, вийшов у світ, повеселішавши і випроставшись.