Василь Барка - Рай

Обидва, автор «Капіталу» і автор «Моєї боротьби», як проповідники ненависти, один — клясової, другий — расової, склали про Україну свої пляни. Наприклад, Гітлерові примарився рай на Україні, земля обітована для двотисячолітнього Райху. Ради цього він перекреслив геть-чисто всі поняття про справедливість, совість, людяність. Згідно з обома всесвітніми плянами, українці мали б бути або фізично знищені, або здесятковані, зденаціоналізовані, змуравлизовані, — словом, у різнопроклятому роді «зовані» і також зубожнені, знебожнені, зневітчизнені, а їхня земля забрана.

З болючими думками, з серцем, повним гніву і протесту, щодня сідав Антон Никандрович до роботи, і в ній його почуття знаходило вихід. Однак той, хто подумав би, що Антон Никандрович — «контрреволюціонер», зробив би помилку. Стариган мислив собі так, як його батько, мати, родичі, себто звичайними «нереволюційними» категоріями; він мав відразу до насильства в усіх його формах, а насильство з кров’ю, навіть в ім’я земного раю, вважав за розбій, бо знав, що замість раю воно породить тиранію кримінального злочинця.

Він гадав, що першою метою держави повинен бути добробут населення; а в дійсності було так, що найгірша народна біда повстала через уряд. Соціялізм був далекий Антонові Никандровичу; світогляд, який би відповідав його почуванню і думанню, — це, умовно кажучи, «інтегралізм» або система ідей, побудована на одвічних поняттях: людина, душа, народ, свобода, справедливість, правда, добро, мир, — на одвічних поняттях, що повинні після столітнього звуження і викривлення їх у рямцях клясовостей, диктатур, партійних програм, політичних «ліній», «організацій», «конференцій», «кампаній» тощо знову відродити свою життьовість і повний зміст і лягти в основу громадського життя.

Було б також помилкою вважати Антона Никандровича за націоналіста, особливо — за консервативного націоналіста, бо він прагнув гармонійного узгодження всесвітянського гуманізму на основі євангельських істин — з принципом вільного і всебічного розвитку фізичних та духових спроможностей кожного окремого народу як державної нації.

На його думку, обидва процеси: розвиток світового життя в напрямку до його єдности і зосередження, в політичному відношенні, у формі всесвітньої спілки, і одночасно — розвиток кожнонародного суверенно-державного організму до стану процвітання всіх його сил — становлять собою пов’язані одна з одною рівнобіжні лінії, мов залізничні рейки. «Єдиний світ» повинен мати свою структуру, не схожу на курчат, накритих решетом. Тільки народи, вільні від сусідського і несусідського ярма, зможуть утворити нормальну світову організацію. Історія людства проходить по двох твердих лініях свого впорядження.

В серці Антона Никандровича було повно тривоги за майбутній стан: він передчував, мов птах грозу з блискавками, катастрофу, в якій, крім сіл та міст, обернеться в руїну також сфера морального життя.

Дослідження Печерського Патерика ввійшло у фазу, коли вчений, не схильний до компромісу з своєю совістю, опинився перед необхідністю якось зв’язати кінцеві результати теорії з «зеленим деревом життя», поточними подіями і народними сподіваннями.

Від картини, відтворюваної довгими роками в уяві, — як печерські подвижники викопували свої перші келії, посвячували життя Богові, людині, народові, відрікшись від усього на світі, нездужаючи під землею від спрости і надмірної праці, недоїдання і недосипання; як вони з несамовитим напруженням волі, з вірою в милосердного Творця неба і землі виробляли основи морального життя, щодня-щоночі наближались до первоосновних істин духового світу, даючи незрівнянні приклади самопожертви, — від цієї картини і до картини апокаліптичного лиха, що побиває народ сьогодні, думка Антона Никандровича раз у раз проходила тяжку дорогу. Він уложив собі концепцію, що спиралася всією побудовою на наріжні камені істин, знайдених подвижниками в Свято-Київських печерах. Чернецьку форму шукання вважав хоч і героїчною, а непридатною в сучасних умовах. Сковорода, на погляд Антона Никандровича, мав рацію, перевівши шукання в інший плян: подвижництва серед самого життя, однак без того, щоб датися світові в руки.

Якщо спіткає кого-небудь лихо в дорозі, — хвороба, скрута, голод, холод, — перші стрічні дядьки та тітки візьмуться помагати, так само, як милосердний самаритянин. У кожній західній країні села мають великі здобутки цивілізації; наші села бідні на них, — тільки одно багатство мають вони: близько підійшли вони до вчення Спасителя в чистосердечності своїй. Вони зберігають великий скарб і самі не знають, який великий він; здійснюють у щоденному житті філософію серця, будують передумови до морального оновлення і дивуються — не розуміють: чого треба невгамовним сусідам, чого пруться, божевільні, з огнем і мечем? По якому праву і закону віднімають свободу і землю? Не розуміють наші села кривавої жадоби неситих сусідів, — не розуміють, бо в біді своїй виробили за довгі століття християнський взірець життя, потвердили його живими прикладами і перетворили в дійсність і закріпили його працею, подвигами, милосердям. Безсмертні вчителі—подвижники стояли біля колиски народного духа; виховали серце народне на віки вічні.