Василь Барка - Рай

Списана сторінка нагадувала прозору тканину з фіялкових ниток, ретельно прослану на крейді. Наприкінці — слова:

«Здійснюються егоїстичні думки, а ми стаємо іншими, і здійснення знедолює нас».

Антон Никандрович дмухнув на фіялкову мережку з чорнильних ниток, відпровадив її в колосальну теку і зав’язав шнурочки. Теку поклав на хаос рукописів, що зеленів, синів, білів, чорнів палітурками біля печі, на багажному ящику з ялинних дощок, удвічі більшому, ніж хуторська скриня, обкута бляшаними пасками. Що було в тому ящику, Антон Никандрович знав колись докладно; а як він за кілька літ відзвичаївся пригадувати окремі речі, то лише уявлення про їхню загальну безкінечну цінність зберігалося в свідомості. На ящику, крім рукописів, підносилася купа пляномірно складених коробок з-під сигар, папірос, цукерок, пілюль, таблеток, сірників і негативів до фотоапарата, що, зроблений за власним пляном господаря, рудів у кутку, коло вікна, потужними дубовими рамами. Поруч нього — шафа, до такої щільносте напхана закордонними виданнями останніх двох століть, що було б чудо, якби туди втиснулася хоч одна блощиця. Скільки книжок у шафі — стільки дрібниць на столі Антона Никандровича. Щоб перечислити їх, треба було б зужити цілий зошит. Там перебували, крім невиразних картонових, дерев’яних, скляних і залізних руїн, також і речі щоденного призначення: гвинтики, пружини, стрижники, бляшаночки, защіпочки до сорочок, ножиці, складані ножики, ручки — звичайні і автоматичні, олівці, що ними можна озброїти полк журналістів; бльокноти, зошити, окуляри — з зеленими шкельцями, чорними, синіми і звичайними, безколірними; кнопки, котушки, цвяхи, пласкозубці, пензлі, трикутники, циркулі, старі монети, мундштуки і розклади потягів за останні п’ять років, хоч Антон Никандрович ні разу за цей час нікуди залізницею не мандрував. На одному краєчку височіла сотня сірникових коробочок, на яких на синій стороні були пороблені нотатки червоним олівцем. Антон Никандрович моментально, без пригадування і роздуму, висмикував коробочку, прочитував і клав на старий пункт.

Найдивнішим феноменом було спання Антона Никандровича на власному залізному ліжку, що випнутими лезами і вістрями нагадувало машини для катування в підземеллі імператорської резиденції біля Дунаю. Заснути на такій кутні можна було тільки в самогіпнозі.

Від луток до одвірок, над головою Антона Никандровича, напинались дротини, на яких висіли біломатерчаті торбинки: в першому ряду з сіллю, перцем, корицею, кмином; а в другому з цукром, кавою, чаєм, цитринами. У хвилини, призначені для трапези, торбинки пересувалися в напрямку від луток до одвірок і спинялися над столом, що стогнав під ваготою дрібниць.

На табуреті красувався примус: він, мідногрудий і залізнорукий, сіяв абсолютною чистотою. Коли Антон Никандрович давав йому напитися з пляшок, що блищали під табуретом, — він з огненним обуренням і рівним шумом штурмував чайник угорі, над своєю крицевокоронною головою, і від того кава закипала, ніби її гнали в шию.

Присадкувата тумбочка, праворуч від примуса, зберігала в собі харчові продукти; ЇЇ накривав папір, білий, як вишневий цвіт.

Антон Никандрович клопотався в кімнаті, мов джміль у гнізді. Тим часом світло після битви з вечірніми сутінками почало бурштиново-рожеву гру, яка буває на струнах віольончелі.

Першою і дивною для вечора справою, що виконав Антон Никандрович, було — побритися: якоюсь сільськогосподарською машиною в мініятюрі зняти з щік рослинність, схожу на пухнату наморозь по корі.

Але дві причини суперечили такому порівненню; перша — Антонові Никандровичу всього лише п’ятдесят вісім років, отже розквіт мужеського віку; друга причина — в соняшній системі, що за вікном гукала до всіх пташиними фляжолетами, було літо в його медовому цвіті. Літо з молотком і різьбарськими інструментами, якими творило добрі речі на огородах: всякі там буряки, кормові і цукрові, моркву, огірки, гарбузи, схожі на валуни, помідори, дині, кавуни, повні чорненького насіння, гомоніло і заливало кімнату повінню, спонукаючи Антона Никандровича мерщій рухатися і клопотатися, мов джміля над гронуватими щільниками, під корінням самотнього дерева.

Насотавши чорнила в чотири автоматичні ручки, він був приготований облягати твердиню, що завжди стояла перед зором і манила привидами свічок. Знав, що тільки бджолина систематичність і терпеливість муравля служать запорукою успіху. Думка була в повній працездатності — як завжди з надходом вечора, призвичаєна до щасливого здогаду, до повного освітлення теми і такого обробітку її і завершення праці, як у різьбаря, що, закінчивши скриньку з красного дерева, прибирає інструмент і підмітає коло верстата: більш нікому немає тут роботи, — річ, дякуючи знанню і вправності, завершена.