Василь Барка - Рай

— Сьогодні жонатий, а завтра — ні… Що значить «жонатий»? Хіба радянський шлюб тюрма? Якщо чоловік і жінка остогидли одне одному, потрібна рішучість, щоб розвестися. Без любови сімейний побут, як, наприклад, мій побут, — пекло. Я вам точно кажу: через день я вільний. «Жонатий чоловік», що через день виходить з пекла, благає вас подумати і рішитися.

Настає коротенька павза, після якої Іван Іванович посилює голос:

— Від того дня, як я вас побачив, життя передо мною змінилось. Я без перерви думаю про вас, особливо, коли розбираю на засіданнях справи громадського характеру… я малюю перед собою ваш портрет і почуваю — я вільний чоловік. Прошу повірити слову громадського робітника з твердим характером і відповідальним становищем: у перші ж роки я зроблю чудо, і ви ніколи не пожалієте, що вийшли за мене заміж.

Серпокрил аж примерз долонями до цегли в стіні, прислухаючись до кожного слова. «Так і він сюди! До Маргарити!.. Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Думаючи так, Серпокрил, ясна річ, гадав, що він сам — кінь, а кривий — Іван Іванович — рак. Тим часом жіночий голос іронізував:

— Чудо в наступні роки… ви самовпевнені.

— Я самовпевнений, бо твердо знаю, що життя в основному залишиться без змін і що людина з досвідом має великі шанси. На Заході тепер війна; капіталістичні держави знесиляться в гризні, а ми будемо диктувати закони гнилому буржуазному світові. Активні громадяни нашої країни можуть бути самовпевненими щодо свого майбутнього. Чи ясно я висловив свою думку?

— Аж надто ясно. Що ж, вам видніше: ви активний громадянин. А я звичайна собі вчителька. Я пережила стільки перемін, що стала обережна в думках про майбутнє.

Знову чути хрипкий бас Івана Івановича; прислухається Серпокрил і не помічає, що за ним стежать: крізь жалюзі сусіднього вікна прошивають його налиті густою чорнотою широкі й трохи косі очі. Дивиться гуморист Фока Семенович Єєєхов, колишній «квартальний надзиратель», себто важна особа в провінційному місті царської імперії, а тепер так само важна, приблизно в попередній квартально-квартирній ролі. За останні місяці Фока Семенович змушений був скоротити обходи в своїй ділянці, бо зимою побило його лихо. Дружина, зубна лікарка, вишколила його до такого ступеня, що кращого помічника в господарстві годі й бажати. Одного трагічного ранку він виносив таз з водою на двір і — проклята ожеледь! — підсковзнувся, та так нещасливо вдарився об землю, що поламав ребро. Професійний і незмінний при двох імперіях «квартальний надзиратель» скоротив обходи і проводив сидячі години в товаристві мовчазного і такого байдужного чоловіка, що якби від новознайденої міни геніяльних безумців планета розсипалася в космічний дріб’язок, а збереглася б тільки одна канапа, на якій сидить сам чоловічок, — то він підвів би голову і спитав, ні до кого не звертаючись: «Уже?» — і знову втопив би очі в газету за грудень попереднього року. Звуть його товариш Єкимлокець; він наполовину козачого і наполовину кавказького походження. Смоляво-чорнявий, з маленькими вусами, ніби знаком рівности, поставленим вертикально. Єкимлокець сидить на канапі і ворушить газету. Зрідка бавиться з колосальним сибірським котом, білошерстим, як газета, якби зчистити з неї друковані акафісти до сонця всіх республік і автономних областей. Кіт, перебуваючи коло Єкимлокця, занедбував прямі обов’язки, і полохлива миша наважувалась виглядати з дірки під канапою, недалеко від кісточок, що їх затяг білошерстий під час обіду. Ледве виглянула миша, то мухи, які сиділи на кісточках, мов горобці на колодках, полетіли геть відтіля, покружилися по хаті й посідали на кактус із одвислими глянцюватими листками. Навідалися до Єкимлокця, він відмахнувся від них газетою; навідалися до Єєєхова — відмахнувся пухкою від ситости долонею… спостереження над Серпокрилом так захоплювало його і так смішило, що від придушеного сміху аж корчився. Зареготатися не можна було: по-перше, рудий почує; по-друге, заболить ребро. Єєєхов корчиться, ніби посаджений на палю. Необережно відмахнувшись від мухи, штовхнув жалюзі, і тоді загриміло — так загриміло, що сам Єєєхов відсахнувся волячим корпусом від свого вікна, а Серпокрил від свого. Відсахнувся Серпокрил і різко рухнувся за вугол. Побіг до мережчатої залізної хвіртки; беззвучно вийшов на вулицю і подався попід тополями, що тихо-тихо шелестять.

Випадок підпускає людину до розкриття таємниці, він і проганяє від голубого підвіконня. Але ненадовго: знову, підкоряючись несподіваному імпульсові, Серпокрил поривається назад, до Маргарити, боїться, що вона дасться на підмову Івана Івановича.