Василь Барка - Рай

Віко труни відлетіло набік, і Серпокрил зірвавсь на рівні, помахавши руками. Тоді Митька виявив пильність:

— Товариші! — виснув він. — Шкідництво!.. Загнано в гроб громадянина!

Декотрі, страху ради чи заведеного порядку, підтакнули ораторові і кинулись на розправу, яка, на диво, згідно з недослідженою психологією збориська, обернулася проти Серпокрила, замість ударити по загорілих білявобородих «шкідниках» біля коней.

Сипнули до Серпокрила; він, дякуючи довголітнім вправам, «відірвався» від переслідувачів. Міг би легко вихопитися, так, видно, доля судила перейти легенький іспит. Маляр, неуявно високого зросту і худорлявости, перервав одноманітну роботу — вимазувати сірою фарбою паркан — і також завзято погупав по п’ятах Серпокрилові.

Втекти від маляра неможливо. Зовсім близько за плечима — сопіння і гарячий віддих. Серпокрил кидається назад і сідає. Переслідувач перечіпається через його плечі — з шумом зрубаного дерева рушиться на брук. Тоді Серпокрил наче пружина, що при необережному ремонті вискочила з старовинного дзиґаря, перелітає через паркан — в крислатий сад. Звідти перестрибує в сусідній дворик, наповнений квітами. Зриває троянду, нюхає з виглядом мрійника, для якого житейська суєта перестала існувати. Проходить садовою доріжкою, відхиляючи квітчасті лаштунки; наближається до веранди, до голубих віконниць… він — перед квартирою Маргарити Крат!

Жінка, до якої серцем горів Серпокрил, була учителькою російської мови і літератури в середній школі (українська культура під великим страхом заборонена в області з українським населенням). Вираз volens nolens, оживлений парадоксами життя, прекрасно віддає стимули до русифікації, передплати на позику й тисячі інших явищ, коли діоди думають по-одному, а роблять по-другому. Наприклад, висувають кандидатом на голову районової ради товариша Красненького; треба подавати голоси, очевидно, згідно з поглядом на виставлену кандидатуру і своїм переконанням: це — «volens». Якби було тільки воно, Красненький провалився б під час голосування, хоч за нього розпинаються прокурор Кошкодамов і начальник міліції Подублохов. Однак volens яскраво переходить в «nolens», бо досить грізному голові зборів Подснєжнікову, коло якого крутяться два швидкоокі суб’єкти з записними книжками, підкинути головою і холодним, як Сибір, голосом перепитати недвижиму публіку: «Хто „за“, я питаю?», як відразу ж чагарник рук виростає в залі. Маємо «nolens». Аналогічна картина з усім чисто: від позики до «диктатури пролетаріяту» і «короткого курсу» включно. Викладання російської мови від українських вчителів — українським дітям, на українських землях, в той час як рідна мова заборонена під великим страхом, так само становить кольоритний зразок переходу «volens» в «nolens» в соціялістичному Едемі.

Коротко кажучи, Маргарита Крат тільки пізно ввечорі потайки читала драматичні поеми Лесі Українки і псальми в перекладі Куліша.

Зовнішністю — княгиня: високий зріст і повнота білявих красунь з тонким станом і хвилюючими обрисами, про що говорять шляхетні станси старого часу; ясно-блакитні очі, м’якість погляду і свіжий блиск його, прикметний для осіб з нервовим здоров’ям, а крім того, уміння граціозно носити сукню сріблисто-зеленого кольору: ось що доповнювало чари Маргарити Крат, небезпечної орхідеї в гірлянді городського жіноцтва. Яка небезпека таїлася в очах Маргарити Крат, можна судити з драми, що розігралася навколо них, хоч, звичайно, діяли тут і важливі пружини політичного характеру.

Один час першим секретарем крайового комітету партії був чорнявий красень, енергійний і розумний Маринчук, людина з утопійними плянами і шаленою волею в здійсненні їх. Маринчук організував цілий «похід» культурних сил міста — в станиці, щоб навчити читати і писати всіх неписьменних і зв’язати хліборобські маси з культурними здобутками двадцятого століття. Тисячі вчителів, агрономів, інженерів, професорів, музик, малярів рушили в станиці читати лекції і провадити бесіди в клюбах. Грандіозний плян здійснювався при всякій погоді: в спеку, дощ, мороз, хуртовину.

Дядьки довідувалися, що в клюбі — доповідь, і говорили:

— А чого ж? Воно інтересно, так ми безперемінно прийдемо; упораємось коло худоби і прийдемо.

Годин через дві після призначеного часу дядьки починали сходитися. Смалили цигарки, побудовані з матеріялу крайової газети, а як його бракувало, то з місцевої, значно гіршого ґатунку; в папірець закручувалась доза такого страшного самосаду, що незвична людина інстинктово мацала в повітрі, шукаючи порятунку. Дядьки гомоніли коло сцени, в кутках залі, в коридорі, на ґанку, в дворі, спльовували, акуратно розтирали чобітьми і ворушили ціпками. Словом, через годину після того, як вони починали серйозно сходитися, можна було відкривати збори. Приїжджий лектор читав, приміром, реферат про найновіші способи копати колодязі. Тишина, як у сосновому лісі в безвітряний день.