Василь Барка - Рай

На споришевому дворі націлився Серпокрил по стежці, викладеній цеглою, до ганку, — там сиділа бабуся в чорному, щось шила з чорної матерії.

— Чи можу я тут дещо купити?.. Мені потрібна, так би мовити, річ, яка мені потрібна…

— Чого ж ви соромитесь? — прошамотіла бабуся. — Кожному чоловікові, що вмирати надумав, потрібна річ: треба купити.

— Яка річ? — перепитав Серпокрил.

— Та сама річ і потрібна — труна, я кажу. Кращої, ніж робить мій чоловік, ви ні в одній артілі в цілому городі не знайдете.

Серпокрил підготував собі причілок для відступу:

— От, от, от, — і я так думаю, тому й прийшов… оглянути.

— А ви що: недужі чи як? На вас лиця немає.

— Так, я маю — той… велику хворобу: рак, рак… тут, — показав Серпокрил на шлунок.

— То й роздумувати нічого! Вам яку, оббиту матерією чи фарбовану, дешевшу?

— Дешевшу і… і… просторнішу. Щоб виспатись.

— А правда: воно не жарт, як чоловік лягає на вічний сон, хай Бог милує, — треба просторішу.

Бабуся повела мову далі:

— Ходімте в сарайчик, я покажу декотрі — подивитесь, чи підійдуть.

Погляд Серпокрила спинився на довгій труні, що чорніла на возі, коло кущиків тутового дерева.

— Та, — мотнув головою.

— Та продана; приїхали з заготконтори забирати для діловодителя — числив, числив, бідний, заплутався в числах та так і помер. Погоничі, як приїхали по труну, то відпрягли коні, повели тут недалеко — ліс на ділянку тягати. Хату ставитимуть. Мертвий, він підожде, йому готовий куток, а живому десь треба тулитись. Така тіснота тепер, їй-богу, по три сім’ї в хатині мордуються. Погоничі десь недалеко соснину ланцюгами зачіпають, — приробіток знайшли! Розглядайтесь, а мій старий надійде, то котра вам сподобається, таку саму й витеше. Він у правління пішов: там пиляють його, щоб удвічі робив, бо люди мруть, як перед Страшним судом, а трун нема — хоч у лантухи зав’язуй та в святу землю клади.

Пішла бабуся, а босовитий і невстидний Серпокрил, ладний до штук, зліз на підводу; сопучи та покряхтуючи, вклався в труну і, насуваючи над собою віко, підклав трісочку, щоб повітря проходило. Одна картина йому майорнула в пам’яті: як разом з Іваном Івановичем хоронили співробітника воєнної катедри, пляшаного приятеля свого. Чудесний був чоловік — веселої вдачі, товариський, чарку любив більше, ніж самого себе. Поклали в яму і, після промов, загорнули землею, серед кущиків кладовищенської околиці. В могилу встромили кусок дерева, — хрести ж при соціялізмі заборонені. Іван Іванович, хитаючись на всі сторони, виголосив поминальне слово: «Нас лаяли, бо ми випивали. А де ті, що нас лаяли? їх немає з нами, дорогий товаришу, їх немає, а ми, які випивали з тобою, — тут; ми тут, і якби крім нас нікого більше не було, то ми б самі виконали весь обов’язок: взяли б труну на спини, притягли до могили і прикидали землею. Вип’ємо так, мовби й ти, дорогий товаришу, цокаєшся з нами!» Іван Іванович спорожнив чарку і передав горілку далі.

Згадавши про чарку, Серпокрил заснув. Спершу привиджувалося невідомо що — ні запам’ятати, ні переказати. Після цього — робота коло машини.

Хтось проворний подає снопи в барабан, розгортаючи їх молодецьким жестом направо і наліво. Барабан забирає колосся: після рівного гудіння на порожньому ході понижує звук — переходить на рев та шелест. Сниться Серпокрилові, що він — колосок; і людина він, і колосок. Навколо бачить: он «привод», погонич стоїть на площинці, повертається і довжелезним батогом підохочує чотири пари коней, що тупотять по кругу. Запилені дядьки носять солому на штилях, по драбині, і викладають стіжок. Інші відносять мішки з зерном до комори. Тітки відгрібають полову, пораються коло віялки. Коли попав Серпокрил у барабан, почало бити і трясти, страшенно трясти… напружується, нещасний, щоб крикнути: «Спиніть машину, пропадаю! О, рятуйте!» — хочеться крикнути, воно ж продовжує трясти, і мови в устах немає. Від нервового перенапруження Серпокрил прокинувся. Простягнуті руки наштовхнулися на дошку з ароматом соснової смоли і фарби. Дихати тяжко. Диким ударом Серпокрил скидає дошку і зривається на ноги. Скоріш інстинктово, ніж свідомо, рятується від падіння на полудрабки — тим, що зіскакує на брук. Кінна підвода котиться далі. Навколо, як завжди в нас, — стрічні, що провожають покійника: цілий гурт і при ньому — жовтопикий.

— Громадяни! — виголошує Митька-Мікроб, крутнувши «цибульку» в чуприні літучого хлоп’яти, що шарудить попід ліктями. — Відійшов чоловік; по ящику видно, був з робіт ничої кляси: велетень праці… Держава турбується про нас!