Василь Барка - Рай

Антон Никандрович задимів «Доном». Спитав:

— А ви знаєте добре місце?

— Знаю. Кладовище…

— Кладовище? — гримнув стариган. — В мене вже аж двадцять студентів, романтиків «моторошного»; вранці приходять, під ліктями книга Бодлера «Квіти зла», в перекладі Елліса… високим голосом, при дівчатах, деклямують, як вони ночували на гробах, мовляв, «ховалися». Але прогулятись можна: давно там не був, а скоро треба буде й самому…

— Згоден! Прогулянка! — поспішив Олександер. — Позаторік там мешкало двоє молодих, «Ромео і Джульєтта» — учні дев’ятої кляси. Про них писали в газеті, під час судового процесу. Вони були закохані до того, що переступили межу дозволеного в їхні роки. Дівчина завагітніла.

— Дуже погано! — вигукнув Антон Никандрович. — Школярі?.. Я цього не схвалюю.

— Я теж. Випадок нечуваний. Дівчина довго таїлася від злющої відьми, своєї мачухи, — батько її незадовго перед тим помер; оборонити від відьми було нікому. Дівчина мала бути власницею хати, як єдина спадкоємиця. Коли все стало помітно, дівчина мусіла признатися мачусі, чого накоїла.

— Била мачуха?

— Страшно била! В холодну пору вигнала з хати: випровадила ввечорі за двері й замкнулася.

— Фурія! — процідив Антон Никандрович крізь зуби.

— Справжня. А дівчина пішла, плачучи, і постукала в двері до свого коханка. Викликала його і сказала: «Мені тепер тільки одно зосталося — шворку на шию і до гілки». Хлопець заспокоїв її, пішов з нею, а сам думав: признатися матері чи ні? Він теж був наполовину сиротою, але мав рідну матір. Побоявся сказати, що сталося; може, не так побоявся, як посоромився. Скликав своїх товаришів, теж учнів дев’ятої кляси, на нараду в скверику. Дебати були бурхливі, вірніш — бурхливі були лайки на адресу мачухи. Рішення винесли в один голос: знайти десь приміщення для дівчини. Між хлопцями був мій приятель, який казав: «Підождіть тут, я пораджуся з одним вуркою!» Коли він з’явився до мене і розповів про дівчину, я пригадав собі, що на гробовищі є гарний склеп, цілком придатний для мешкання: можна було дівчину примістити. Склеп просторий, з віконцем. Хтось із босяків припер туди навіть тапчан і в кутку мангал поставив — грівся чи готував їсти. Квартира, як кажуть, «на зекс»! Ми прибули до «царства мертвих» і окупувати склеп. Присвітили, роздивилися — можна жити! Надвірні двері є, вікно є. Питаю дівчину: «Страшно?» — «Зовсім ні», — відповідає вона.

— Ну, якщо дівчина не боялась там жити, мені було б соромно труситись, — сміється Антон Никандрович. — Слухаю далі…

— Ми «організували» предмети домашнього устаткування. Хлопців було восьмеро. Ті принесли ковдру, подушку, сінник, простирало; ті — відро, кухоль, чайник, дрова; ті — хліб, крупу, сіль, чай, цукор… словом, команда працювала прекрасно. До дверей, обкованих залізом, пристроїли такий засув, як в середньовічному замку. Другого дня поставили піч і, як годиться, назвали її «буржуйкою». Трубу від неї ввели в віконце, що світилося аж під стелею. Уявіть собі: щовечора приходили хлопці до склепу, приносили їжу і все потрібне. Один з них навчився акушерства, і коли дівчина була в пологах, він добре виконав свої обов’язки. Золото, не хлопець! Це ж уявити треба: цілий місяць забезпечувати харчами дівчину, врятувати життя їй і дитині і — нікому ні слова! Але серце старої матері здогадалося, примітило, що не все гаразд. Одного вечора, коли хлопець вийшов з дому, мати подалась назирцем за ним. Прослідила, як він ховався в склеп, і зазирнула туди крізь віконце. Побачила сцену, від якої дух їй зайняло: син клопотався коло дівчини, що мала дитя на руках. Відразу стара здогадалася, в чому справа. Зайшла в склеп; не говорячи ні слова, взяла собі дитя на груди, вкутала його і попрямувала до дверей. Наказала: «Ходімте додому!»

Через декілька днів стара, впорядкувавши з молодою родиною, подала на мачуху в суд.

— Який характер! — захоплено сказав Антон Никандрович. — Я не думаю, щоб вона позивалась за майно.

— Звичайно, ні; вона обвинувачувала мачуху за нелюдське ставлення до пасербиці. Казала: що б там не було, а мачуха не сміла виганяти вагітну дівчину на холод і голод.

— Єдиний випадок, коли я хотів би бути головою суду; я б припік тій мачусі, іншим в «назіданіє», — промовив Антон Никандрович.

— Мачусі дали, здається, чотири роки; а хату передали дівчині, як власність. На суді стара мати сказала коротеньке, але сильне слово — як материнський прокурор, поставлений глядіти родинного права: «Поки небо стоїть над землею, ні вельможний, ні неможний не сміє ламати закону, на якому стоїть сім’я; ніхто не сміє зрікатися обов’язку — помагати матері, як вона носить дитя під серцем».