Василь Барка - Рай

— В мене таке передчуття, що ви прийшли або сповістити мене про звільнення з посади, або сказати: кайся і відмежовуйся!

— Ви так зразу і переходите до справи. Терпіння, терпіння! Треба бути організованим членом колективу! — хрипко бубонить Іван Іванович, скрививши обличчя в болісну маску усміху.

— Прошу сідати!

— Як ви почуваєтеся, Антоне Никандровичу? За ввесь час своєї профспілкової праці я вважав, що настрій живої людини — це перше, чим ми повинні цікавитися. Від цього залежить здоров’я і продуктивність.

— Дякую; почуваюся прекрасно.

— Вчора я не міг бути на зборах. Провожав дружину на вокзал. Мене дуже хвилює інцидент з вами.

— Скажіть прямо, вимагають від мене прилюдного каяття, відповідної заяви чи ще якоїсь процедури?

— Ви гордий чоловік, Антоне Никандровичу!

— Справа не в гордості, скоріше — в гідності. Я цікавлюсь: вимагають самоприниження чи ні?

— Це як розуміти гідність…

— Хіба можуть бути два розуміння?

— Ще й більше; скільки суспільних кляс, стільки й розумінь, — так дивимось ми, марксисти.

— Підождіть, будь ласка! Мовчати, коли вас обливають помиями на загальних зборах, — це гідність чи рабство?

— Можу відповісти з відповідними аргументами.

— Цікаво послухати.

— Так от, на перший погляд, як беруть справу індивідуалістично, це звуть рабством. Але в ширшому значенні це не завжди так. Наприклад, наша партія і уряд вимагають чистоти ідеологічного фронту, добитися якої можна тільки тоді, коли всі помилки будуть чесно визнані і виправлені. Відмежуванням від своїх помилок ви заслуговуєте довір’я від радянської суспільности. А замазуючи свої гріхи, ви його позбавляєтесь, бо немає ніяких гарантій щодо майбутнього. Самокритика становить здорову атмосферу суспільних відносин.

— Прекрасно; а де ж гарантія, що завжди помиляється одиниця, а професійний чи партійний комітет завжди має рацію?

— Наша партія ніколи не помиляється! — категорично, з особливим притиском заявив Іван Іванович.

— Скажіть, будь ласка, чому ввесь час у підручниках, схвалених найвищими партійними інституціями, прийняття християнства вважалося, так би мовити, прийняттям «опіюму для народу», а от недавно те саме прийняття християнства об’явили прогресивним кроком і об’явили з благословення тих самих партійних інституцій.

— Тому, що немає вічних і незмінних істин; істина завжди історична і клясова. Що на одному етапі будівництва соціялізму вважалося реакційним, те на другому етапі будівництва стає прогресивною істиною.

— Вам подобаються народні прислів’я? — з гіркотою в голосі питає Антон Никандрович.

— Деякі.

— Одно з них каже: «Крутить правдою, як циган сонцем». Це я взагалі наводжу, без зв’язку з конкретними особами чи установами.

— А я на це можу сказати, що навіть народні прислів’я мають історичний і клясовий характер. У певний час вони містять в собі істину, а потім її втрачають. Я хоч і не спеціяліст, як ви, в народній творчості, але це я знаю краще, ніж ви. Це складне питання.

— Знаєте, — розводить руками Антон Никандрович, — тоді все набирає такої відносносте, що наука стає зайвою: не треба ні думати, ні перевіряти, взагалі не треба шукати наукової істини, а просто крутити головою сюди й туди, згідно з директивами, що раз у раз міняються.

— Це ви сказали з глумом, але самі не підозріваєте, яка тут глибока рація. Осередок нашої науки і її огнище — центральний комітет нашої партії. Він стоїть на найвищому пункті світових подій і, як маяк, освітлює нам шлях. Ясно?

— Абсолютно! Отже, вимагають прилюдного самобичування чи ні?

— Хоч би й так; тут нема нічого поганого. Самокритика — шляхетна справа. Якби ви знали, як на закритих партійних зборах один одного з калом змішують. Потім здоровкаються, мов нічого й не було. Ви хвилюєтеся з-за дрібниці.

— А що, як я відмовлюсь посипати главу попелом і шмагати себе по спині?

— Собі зробите гірше, щиро кажу.

— Завжди говорите щиро?

— Майже.

— Скажіть мені, що б ви подумали про особу, яка, припустимо, вбила жінку оцим молотком, а вчинивши злочин, вкинула труп в річку і нікому про це не сказала… себто не стала на шлях самокритики, яку ви вважаєте такою шляхетною справою?

Керівника профорганізації труснуло зсередини незримою бурею, але він посміхнувся, хоч і зблід при цьому над міру спроможносте своєї висохлої шкіри. їдко посміхнувся Іван Іванович.

— Скажу. Я думаю, що злочинець повинен покаятися, прийти в міліцію і заявити: «Я вбивця, заарештуйте мене!»