Василь Барка - Рай

— Якщо хочете зробити з мене слюсаря, — сказав Антон Никандрович, — то ви аж надто ціните мої здібності.

— Це я витяг з річки, біля того місця, де вчора хтось кричав.

— Гм… можливо, це «речовий доказ».

— Адам Григорович радить, хай кожен з нас обережно розпитує, в кого був мідний молоток.

— Вірно!.. Хай полежить на столі: спитаю в завідувача майстерень, як зустріну. Гляньте в саквояж, чи все, що треба, я поклав?

Олександер подивився; все з саквояжа виклав на стіл.

— Консерви маєте?

— Звичайно. Осьде — чотири штуки.

— Хліб?

— Так, маю. Але стійте, я хотів зробити бутерброди і покласти зверху.

— Можна взяти цю газету? Загортаємо хліб. Термос я візьму — по дорозі наберу гарячого чаю. Яких ліків щодня вживаєте?

— Йод; від склерози, — він ось тут.

— Улюблена книга?

— Писання Сковороди — чудесна річ. Кладіть, кладіть! Взагалі, робіть, як знаєте, я вмиваю руки.

Антон Никандрович помив руки над відром — воно, разом з табуретом і погнутим алюмінієвим кухлем, становило «умивальник».

Тим часом Олександер доповнив «зміст» саквояжа чашкою, ложечкою, відкривачкою до консервів, рушником і милом.

А вітав у романтичній сфері:

— Я так хотів би пуститися берега!., піти в мандри, забути про збори профорганізації, про членські внески. Щоб вітер підбивався перелітному птахові під крила. Уявіть собі: прозорий росяний ранок; на сході тільки-тільки розливається пурпур. Ви собі йдете доріжкою між колосками. Перші птиці зриваються з диких кущів, обважнені краплями, і прорізують тишу криком до сонця… Воно виходить на обрій, як князь. Природа прокидається, гіпнотизує вас зеленими очима. Легкий туман відходить до байраку. Обігріється світ разом з вами; пошарудить вітерцем, поманить відпочинути в сухому холодку, під дубами, що коло дороги. З’ївши шматок хліба, ви простягаєтесь на травиці. Перед очима улюблена книга, яку ви носите з собою. Прочитали сторінку, дивитеся в височину — думаєте, думаєте без кінця. Проминають хмари, схожі то на лева, то на великого птаха з багатьма крилами, на старого пророка в розметаній одежі. Декотрі грандіозні, як фасади, збудовані з срібла і мармуру, — блищать краями проти сонця, А між ними чиста блакить розкривається: бездонна височина небесна; розкривається, мов книга, писана зрозумілою і незрозумілою мовою. Загадка зачаровує душу. Вся та книга повна добрости, благости, чиєїсь мудрости, для означення якої в мене немає слів. Навкруги повно світла, пахощів, щебету. Душа звикає до волі, після якої так страшно жити в суспільстві з тисячами сірих обмежених, щоденних загроз, смертних заборон, партійного кретинізму. Треба тікати за кордон!

— Я розпитував про сторожу на границях, — признається Антон Никандрович. — На кожному кроці вартові, собаки, будки, колючі дроти, заорані смуги, заборонні зони, автоматична сигналізація, — словом, сила перешкод. Якби гроші, витрачені на придержування нас в «раю», обернути на добробут, то, певно, кожний громадянин мав би «садок вишневий коло хати», мав би невеликий рай, достатній для щастя, як він його розуміє. Прошу заходити!

Делікатно постукали в двері, ввійши причепурені подруги: Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна.

— Я оце хотіла попередити, — щебече перша з них, — що сьогодні не буду прибирати, бо призначено загальні збори. Говоритимуть про клясову пильність, щоб вони показилися, — тільки те й знають, що душу вимотувати.

— Якилино Федорівно, чи варто клопотатись було з-за такої дрібниці, як прибирання…

— Атож як!? Я хочу, щоб тут і пилинка не впала. Йдемо з Катериною, — я й кажу: скільки бачила людей, а такого, як Антон Никандрович, я вперше бачу. Він як рідний батько, ні одного поганого слова від нього не чула. Хто цей молоток приніс?

— Я, — сказав Олександер.

— Неправда: приніс той кривий собацюра.

— А от помиляєтесь!

— Що?! Хіба я не знаю? Он і Катерина скаже, що це — його.

— Мабуть, — пролепетала голубоока Катерина і зашарілася, оглядаючись на Олександра.

— Бачите!.. Та йдіть ви, — маніжно повела тоді плечима молода тигриця і виблиснула білими зубами, — ви жартувати любите.

— Тут не жарти, — похитав головою Антон Никандрович. — Сьогодні Олександер випадково знайшов цей молоток у річці, недалеко від того місця, де вчора ввечорі ми чули страшний крик: «Рятуйте!» Признаюся, я маю підоз ру, що власник цього молотка вбив жінку.

Молоточкіна сміється:

— Ох, вигадники ж ви! Я б повірила, так ось Катерина не дасть збрехати, вчора ввечорі ми проводили Івана Івановича з його жінкою на вокзал. Кажу ж вам, бачили, як вона стояла на вагонних приступцях. Платочком отак жалібно помахала, я аж заплакала. Катерино?..