Василь Барка - Рай

Музика стихла. Прохрипів знайомий голос — говорив Серпокрил:

— Маргарито, я хотів би все життя служити вашій красі і талантові.

Діткнутий цими словами, Іван Іванович струснувся; долонями обперся об цеглу, втопив очі в далеку крапку в саду: очі на його повернутій боком голові були розширені, повні невимовно серйозного виразу, що буває при гострих переживаннях, дуже для людини неприємних. Серпокрил говорив так пристрасно.

— Маргарито, світло очей моїх у темному житті!..

— У вас поетичні здібності, — лункою флейтою відповів жіночий голос.

— Бо я вас люблю. Поїдемо з цього міста… морем поїдемо; на пароплаві, білому, як лебідь.

— Ви мрійник, — зітхнув альт.

— Хіба це погано? Я вас так люблю…

— Встаньте! Пустіть руку!

Іван Іванович жахливо схвилювався. «Що тут робиться, — думав він, — я через неї божеволію, залюблений без тями, бо кожна усмішка її виглядає як багатонадійний знак… А тепер така прихильна, така інтимна розмова з поганцем Серпокрилом; він цілує руку, коли я терплю пекельну муку, душу свою гублю»…

Іван Іванович рвонувся від стіни і побіг, шкутильгаючи, в напрямку до вхідних дверей.

Через хвилину в кімнаті вчительки відбулася бурхлива сцена. В дверях стояв смертельно блідий керівник профспілки.

— Маргарито, виженіть його! — драматично показав на коліноприклонного Серпокрила.

Маргарита підвелася з пурпурового крісла і різко відповіла:

— Чемні гості спершу прохають дозволу ввійти в кімнату.

— Ви мені говорите про чемність?.. А я схилюся в поклоні, який в тисячу разів переважить чемність усіх Серпокрилів, купою взятих!

Серпокрил підвівся з долівки і обтрусив долонею на колінах:

— Чого ви розкричалися в чужій квартирі і як ви сміли зайти без дозволу?! Що ж до мене особисто, — раджу бути обережнішим. У давні часи за такий вираз, як ваш, діставали удар шпадою на дуелі. Я вам це точно кажу. Маргарито, дозвольте викинути його в вікно?..

— Ти свиня, Серпокриле! — закричав Іван Іванович.

— Не більша, ніж голова нашого місцевого комітету.

З цими словами Серпокрил схопив Івана Івановича за петельки і потяг до вікна.

Іван Іванович зачепився однією рукою за нерухомо вкріплену половину дверей, а другою потяг Серпокрила в напрямку до другої половини, що була відчинена в коридор.

— Що ви робите?! — жахнулась Маргарита. — Ви дикуни!

Суперники ввійшли в газард; вони воювали з несамовитим завзяттям, вже не зважаючи ні на оклики Маргарити, ні на мовчазну появу четвертої особи. Лише тоді, коли від рвачкого руху в змаганні зійшла з місця і перша половина дверей, виявився важкеленний бас:

— Як домуповноважений, мушу вам нагадати, що за хуліганство кодекс передбачає… вас, мабуть, цікавить, — скільки років тюрми?

Розпалені суперники застигли з несподіванки.

— Мадам, — темно посміхаючись, схилився Єєєхов, наскільки йому дозволяли наслідки катастрофи з ребрами, — низько прошу прощення за шум, але я сповняю свій обов’язок…

В одну секунду Іван Іванович і Серпокрил відчули на своїх карках лапи колишнього «квартального надзирателя» — лапи, в яких чавунно-важка поліційна могутність сполучалася з віртуозністю, виробленою при двох імперіях. Ломачано-матерчатими ляльками поторохкотіли суперники по коридору. Отямилися, коли їх кинуло через східці — на доріжку, а вхідні двері з стукотом зачинилися.

Адам Григорович пильно обдивляється молоток, як археолог — знахідку з давнього селища, і каже:

— Цю річ бережіть до слушного дня!

Пообіцявши так і зробити, Олександер нахиляється до Ольги, що сидить біля кораблика, пальчиками його торкає.

— Правда ж, гарний корабель? — піднімає вона обличчя до свого коханого.

— Дуже! Мені здається, тут ідея, що обіймає світ. Подивитися на такий кораблик — це ніби богословську книгу прочитати.

Перед очима в Олександра і Ольги фігури апостолів, поставлені вряд на облавку корабля: Іоанн — безбородий, з довгим русявим волоссям, одно пасмо спадає на чоло. Поверх яскравої темно-зеленої туніки на плечі накинута рожево — червона мантія. Фома з лопатчастою бородою, з темно-русявим волоссям, відкинутим від скронь. Велика книга в руці. Мантія в нього синьо-зеленава і рожево-брунатна туніка. Матвій тримає в руці сокиру, схожу на місяць-молодик. Чоло з записками, чуб обстрижений зовсім коротко, а борода довга. Палево-золотистий хітон у нього і сіро-сріблистий плащ. Симон спирається на теслярський інструмент; нижня одежина сіро-бронзова, а верхня-зелена, темного відтінку, з мережаними краями. Яков, як і Фома, тримає книгу. Він з темним хвилястим волоссям, з рудуватою бородою. Барва натільної одежини рожево-фіялкова, а тієї, що зверху, — жовто-зелена. В апостолів різноманітні пози, різноманітні вирази на обличчях — від суворої зосереджености мислителя до радісного настрою поета, що милується на схід сонця. Самі обличчя дуже характерні, як це буває в простих людей, що ввесь вік працювали на лоні природи. Вольові обличчя натхнені, просвітлені вірою, яку не розтроює дрібненьке хитрування людини з собою. Скульптор зобразив цілковито певні характери, що формуються в глибинах народного життя.