Павло Загребельний - Я, БОГДАН

Земля розорена шестилітньою війною так, що й не чувано ніколи, а що попереду, того й не знати. Ян Казимир, які перед Берестечком, знов скупчив усю силу свого королівства проти козацтва, сподіваючись, що вже тепер не зродиться знов, як тоді, народна повстанська армія; сам рушив на Поділля під Жванець, а литовським магнатам звелів ударити на нас по Дніпру і зайняти Київ.

Де взяти сили, щоб стати супроти всіх ворогів одразу? Як розполовинитися, стати сторуким і тисячосилим, затулити землю всю тілом своїм, оборонити ціною якою? Хто поможе, хто порятує?

У липні стольник московський Лодижинський привіз мені в Чигирин царську Грамоту, якої ждали ми вже стільки літ: «И мы, великий Государь, изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко де не будете врагом креста Христова в притчю и поношение». Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам — пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим.

Кінчалося наше сирітство! В найтяжчу, може, годину для долі народу мого знесиленого першого жовтня в Москві земський собор прийняв ухвалу «гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и с землями принять», королеві ж оголосили війну, «не щадя голов своих».

Воля двох народів промовила нарешті свое велике слово!

Народ завжди шукає, де ліпше, і треба слухати голос його чи то мовлений, чи й мовчазний. Мій народ творив себе і на полях битовних, і в замилуванні свободою, та й у несвідомому прагненні уникнути упокорень, поразок, шибениць і даремного страждання. Я знав волю народу свого та знай звертався до нього за підтвердженнями, хотів ще й ще раз почути голос його, бажання найсокровенніше.

Вороги не простять нам нашого возз’єднання, всіляко пробуватимуть розірвати його, коли ж пересвідчаться, що судилася цьому возз’єднанню вічність, то спробують споганити і зганьбити мою пам’ять, сплюгавити найвище діло мого життя. Я хотів би поглянути на тих правнуків поганих, які будь — що домагатимуться моїх виправдань перед історією. Чому вважають, ніби історія належить тільки їм і їхнім часам, а нам не належить зовсім? Звідки таке право і хто його дав? Посилатимуться на те й на се, козирятимуть своєю вірністю національним ідеалам, вигаданим ними самими для власного втішання.

Хіба од тої чи іншої вірності залежить істина?

Виграєш битву, а треба вигравати майбуття… Я питав про майбуття народу свого вже по перших перемогах своїх під Жовтими Водами і Корсунем, питав своїх побратимів, старшин і простих козаків, священиків і високих ієреїв київських, пастухів і орачів, броварників і будників, питав удовицю і сироту бездомного, питав у гетьманських покоях і в простій хаті, на шляхах безкінечних і в церквах, у книгах і в посланнях. Єдине, чого мені не стачало, чого я не зміг породити, — це великих імен, які ствердили б сотворене мною. Думи були безіменні, пісні безіменні, як і плачі, зойки, та й мужність. Одна лиш Маруся Чураївна, та й та, мовляв, співала не про Хмеля, а про свого Гриця. Легендарна Маруся, і легендарне моє помилування її од смерті. Нащадки ніяк не можуть втямити, що в мій час весь народ злився в єдиному імені. Відсутність імен не завжди свідчить про відсутність таланту. Талановитістю дихав увесь народ, молодий, завзятий, повний сил і великих сподівань. Греки колись теж були такі. Коли ж почали занепадати, тоді народили Гомера. Народ, лякаючись, що згине пам’ять його, мерщій виставляє наперед великого співця. Може, так стається, що вмираючі суспільства останнім зусиллям народжують геніїв, бо геніальності для всіх уже не отачає?

В мій час геніальністю дихав увесь народ український. Він скріпив і збільшив російське царство своєю добровільною злукою в такім часі, коли в нім самім ще все було молоде й виходило з сумних часів, коли дух його був у многоликості, яку мав призбирувати дбайливо і чесно хтось один, уповноважений тим народом, і був то гетьман Богдан Хмельницький.

Вже коли отримав од царя московського лист про згоду прийняти народ мій під свою руку і мчав з — під самого Жванця через засніжену Україну до Чигирина, щоб зустріти урочисте царське посольство, знов питав народ свій, і лицарям його найчеснішим, запорожцям на Січ послав з нарочним своїм посланцем на розстайних конях листа, в такий сенс писаного:

«Мостивий пане отамане кошовий зо Військом Низовим Запорозьким, до мене вельми зичливі панове і браття!