Павло Загребельний - Я, БОГДАН

— Будь принижений головою, високий духом.

А в мене не від слів його, а від самої появи, від того, що він неушкоджений вийшов з самого пекла, став переді мною і нагадав усі найкращі хвилі життя мого, зродилося щось незнане, майже божевілля найшло на мене, аж я затулив очі і довго так сидів і схожий був на тих, у. кого очі не на те, щоб дивитися, а щоб плакати.

Зненацька згадався мені хутір Золотаренків, відбудований і відновлений, згадалося, як узимку, виїхавши з Чигирина, десь за тиждень ночували ми з отцем Федором на хуторі, як стелила мені постіль лагідна, тепла жінка, ходила побіля мене на відстані небезпечній, мовби хотіла зачепити мене незачепливо, та я в такій був задумі й зажурі, що довго й не зауважував Ганни, не впізнавав у ній тої майже дівчини з пасіки, тієї золотоногої русалки і лісовички, що промайнула мені літньої, ночі видивом, сном і просонню. Коли ж поглянув на Ганну, то здивувався й злякався, бо була ніби Мотрона, тільки трохи нижча й повніша.

— Голова в тебе не болить, Ганно? — спитав її.

— Чом би мала боліти? Хіба що за Пилипком моїм, якого береш та й береш на війну, а спати й ні з ким!

— Хіба мало Козаків?

— А що мені козаки, як маю свого Пилипка?

— Гетьман у тебе в постелі.

— В постелі, та не зі мною, бо я жона вдатна і ще Бога не забула.

— Сама ж кажеш: блукає твій козак.

— Однаково — жона мужня. Хоч і чує моє серце: не вернеться він більше. Забрав ти його, гетьмане, вже навіки.

— Хто перемагає — живе.

— Забрав, — повторила вона.

Лагідна, але тверда. Не лащилася, не спокушала, не вповзала змією, а мудро бесідувала, ніби Самійло мій.

— Повезеш мене на хутір, отче, — несподівано мовив я, своєму духівникові.

— На хутір? — не одразу збагнув отець Федір. — А — а, на хутір. Тяжко, сину, ой тяжко.

— Повезеш.

І коли я опинибся на хуторі і побачив, як відхиляються двері на ґанок і жіночі руки з’являються в отворі, то здалося, що все повертається: Суботів, Мотрона, моя піднесеність.

Сліпа пам’ять.

Кожну жінку міг би зненавидіти тільки за те, що не може стати Мотроною. А перед цією став на коліна.

— Ганно, будь моєю жоною. Хай се буде моєю спокутою перед полеглими, намаганням моїм заступити собою тих, що перейшли у вічність.

Яка ж марна заступа! Що є людина, Коли йдеться про людство? Але що людство без людини? Чи настане час, коли людина і людство будуть єдині і не зможуть існувати одне без одного? Надто людство без окремішої людини. Коли всі малі сі стануть великими?

Ми справили своє весілля в Корсуні. Нам відспівували «Многії літа» і «Радуйся». Я говорив радо й охоче. Ми запевняємо, ми запевняємо… Певність на сім світі дає тільки смерть. Все інше — підступ і омана. Які лишилися від мене ласкаві слова, зворушливі звертання, які чотири добродійства і сім гріхів були в моїм тілі, чи були блаженства? Шкода говорити! Антифони виспівуються для відтінення мелодії, а не для того, щоб забивати її, заглушати,

Я не губив своєї мелодії і не згубив.

О, коли б же знав, що так буває, коли пускався на битву з історією й за історію. Хто п’є з царями, не може не сп’яніти.

Тоді, як виїздив я з Чигирина, простуючи навстріч своїй поразці під Берестечком, у Москві цар Олексій Михайлович скликав земський собор, щоби спитати ієреїв церкви, бояр і дворян, купців і всякого чину людей, як бути з Україною, бо ж, як писав у своїй грамоті до собору цар, «Запорожской гетман Богдан Хмельницкой бьет челом государю, чтоб государь пожаловал их, велел его, гетмана, со всем Войском Запорожским принять под свою высокую руку». Не відали козаки нічого про той собор, ухвали його не дійшли до мене, загубилися й для історії, збереглося тільки рішення духовної його частини — освященного собору: «Святая великая соборная церковь за великие королевские неправды и за нарушение вечного докончания может подати разрешение тебе и Запорожского етмана с черкасы мочно принять со утверждением».

Мені не сказано і нікому не сказано. Історики не напишуть нічого про той собор, ніби його й не було. А як би виросла душа народу вкраїнського, коли б знали ми вже тоді, що приймуть нас у родину нашу вічну й велику!

Що міг цар? Скаржився гірко у листі власноручному до князя Трубецького: «У нас незгоди і нещирість. Люди як оболоки нам показуються: раз з сприятливим вітром, з доброю надією і вірою в майбуття, то знов знесилені, невдоволені, ненависні, зі злостивою московською хитрістю, з розпачу переповідають погибель або в мовчанні, з виблідлим лицем і зрадливим серцем відходять. Бог бачить; як мені тяжко з тою незгодою, яка відбирає мені отуху 132 132 Настрій, охота будь — що робити. ».