Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Придворні і сам камергер Григорій Орлов ще мали надію на козацькі герці, які повинні б повернути добрий настрій цариці.

Калнишевський вишикував запоріжців батовою, і рушили вони, забарвінні й парадні, до підмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.

Гладке поле за селом, на краю поля дощаний поміст, на ньому — оббитий золотом фотель, над фотелем — алажовий балдахін, у фотелю — імператриця, біля неї — камергер Орлов, підтягнутий, високий, у білому мундирі й білих рукавичках.

Отаман зупинив козаків і враз відчув, що його воля і владність, наче невірні подруги, перейшли до людини в білому мундирі й не хотіли вертатися.

Він скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем літали запоріжці, чуби звивалися на вітрі, шаблі викрешували іскри, козаки підкидали догори шапки і стріляли в них з мушкетів, переповзали на галопі попід кінські животи; цариця плескала в пухкенькі долоні й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пісні, то дзвону шабель; її бажання сповіщав кошовому Григорій Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.

А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отаманові білою рукавичкою — і кінь Калнишевського, наче зрозумівши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.

Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслід джура: «Куди їдеш?» — не знав; та й не розпоряджався він тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що він прив’язаний незримою ниткою до обтягнутої білою рукавичкою руки царициного камергера.

Кінь опустився на передні ноги, Калнишевський зіскочив зі сідла й побачив у руці Орлова золотого ордена на червоній стрічці. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запоріжжя, цариця — рідна мати; кошовому дарують ордена, він буде першим кошовим, що носить царського ордена, і ця відзнака дасть козацтву привілеї.

Злегка кивнув рукою Орлов — і впав Калнишевський на коліна зі словами:

— Хвала тобі, покровителько наша!

Він діткнувся губами ніжних пальчиків імператриці й, підводячись, перехопив її переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумів він, що та незрима нитка, що тягнеться від руки камергера, розсотається на тисячі верст і смикатиме його завжди для потрібного дворові чину. Ще не пізно обірвати її, але він уже прийняв платню; ще не пізно випростуватися, але він вже стояв на колінах.

Потім козаки поверталися до Москви. Попереду їхав кошовий отаман зі золотим орденом на андріївській стрічці. Був зніяковілий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперізувала навскіс його груди, поруч з кошовим, як завжди, їхав Панас Тринитка.

І раптом джура спитав його:

— Куди йдеш, батьку?

Скинувся Калнишевський, мов від жала, рвучко заніс руку з нагайкою й опустив її на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчі синього басамана.

Панас навіть не схопився за обличчя. Тільки здивовано глянув на отамана й побачив, як зніяковіння швидко міняється жорстокою, незагнузданою люттю.

— В каре! — скрикнув кошовий, джура завернув коня і загубився у козацькій лаві.

Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..

Вітер шарпав за оборки кунтуша, сіпав за вуса й тіпав шлика високої шапки. Час від часу лунко форкав кінь, ніби хотів нагадати вершникові, що той не сам серед цього білого замосковного безлюддя, кришталиками брався рідний туман і летів з вітром у молочні безвісті; з глибини пам’яті вихоплювалися шматки згадок про таке давнє, як світ, таке раннє, мов росяна сивина вдосвіта на очереті, що зникає швидко й непомітно, поступаючись місцем сонячній жеговиці і чорному пилові.

«Куди йдете, козаки?»

Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп’є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок–підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин — то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки–но виглянуло, а намулистий брід уже грасують коні, і бурхає чорна жужма з–під копит — то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.

«Куди ви їдете?»

Лине вслід за ними затужений хлоп’ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу–річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.