Микита приглянувся, та тільки очі жінки були йому знайомі — невже це та сама пишна Орися, на яку колись позирали всі, милуючись, коли вона приходила разом із батьком до церкви або на базар у ярмаркові дні?
Орися дивилася на ратника очима, повними жаху, не знала, що хочуть з нею вчинити, тремтіла, і коли Микита мовив: «Одягайся мерщій, я поверну тебе до батька», — вона й не поворухнулася.
Жаль стиснув серце Микиті: що зробили тут з тебе, красний розмаю!.. Він сам накинув на її плечі якийсь лахман, а тоді повернувся до Адама й з усієї сили загамселив його важким кулаком по голові.
Ратники винесли Орисю й посадили на Микитиного коня, притримували, бо хилилася — жінка зів'яла, зрозумівши нарешті, що прийшла до неї не ждана вже воля. Микита виволік Адама за поріг; челядь з'юрмилася біля замкнених гридниць, де сиділи роззброєні стражники маєтку Давидовича; Микита гукнув до слуг:
— Невільна челяде жорстокого окрутника! Ось перед вами ваш пан, — штовхнув ногою Адама, який лежав на землі з вибалушеними білими очима. — Не ми йому судді, а ви. Милуйте або карайте, та віддайте господареві заслужене!
Мчали галопом назад з ледь живою Орисею. Микита раз у раз позирав на неї, міцно тримаючи однією рукою. Очі Орисі зайшли паволокою і були усміхнені, — Матінко Господня, чи не потьмариться у неї розум?
У чистому полі наздогнав їх гомін — з боку суддівського обійстя. Оглянулись, не зупиняючи коней: на околиці Теребовлі виростав до неба стовп диму, у просвітах між деревами темного саду мерехтіли язики полум'я.
Після полудня домчали до Підгірок. Тривожно було в селі, поселяни стояли гуртом на толоці, радили. Велике військо йде зі Львова, а Януш Підгорецький зі своїм загоном зник.
— Що в Олеську? — спитав у людей Микита.
— Галайда виводить жінок, старих, дітей у Гаварецькі ліси, — відказав тивун. — А боярин жде вас.
…У світлиці перед постіллю, на якій лежала із заплющеними очима Орися, стояв на колінах Івашко Рогатинський, ніхто не міг його зрушити з місця, а народ ждав наказу. Батько гладив чорну косу, що так страшно відтінювала блідість доччиного лиця, і шепотів:
— Одне тільки слово промов, доню: «Ти найдужчий у світі», — скажи… Мені так нині потрібні ці слова…
Позаду у нього стояли Микита й Осташко. Прискакав гонець з Пушкарні: польське військо вже близько. Каліграф твердо торкнувся рукою бояринового плеча.
— Вона житиме, Преслужичу. Дозволь занести її у замок — там безпечніше. А ти йди до ратників — страх їх огортає.
— Страх? — підвівся Преслужич. — Пізно вже боятися. Пора смерті глянути у вічі. Занесіть її у скарбець. І не відходь від неї, Осташку… А з татарні випусти Арсена, вклонись йому від мене. Він ще має час покинути Олесько.
— Арсена… — прошепотіла Орися. — Хіба ще є Арсен на світі? Тож так давно–давно було…
Осташко сам відімкнув татарню.
— Виходь, Арсене…
Дивився на смагле обличчя гусляра, його довгі вуса побила просивінь — не було ж у нього сивини, а тужава зрілість залягла в колись безтурботних, байдужих скомороших очах. Таким не знав його Осташко, це не той гусляр — «де пиво п'ємо…». Сказав Каліграф невпевнено:
— Ти вільний. Можеш іти через Браму… Поклін передає тобі Івашко. Йди. Бо завтра вже не вийдеш.
— Де мої гуслі? — спитав Арсен.
— Ти прийшов із порожніми руками…
— Так, так… Я прийшов до вас з порожніми руками. Але є ще в мене серце… Кажеш мені йти? А колись прорікав, що не тільки мечами воюють — темному говорив про барви. Чому нині не скажеш цього?
— Хочеш пролити кров за Івашка?
— За землю руську. За віру православну.
Арсен більше не вагався. Тільки згадкою майнуло перед ним прожите, і втямив тепер, де й коли позбувся слизького лепу страху, який супроводжував його на довгих дорогах: відступив він перед тяжчим страхом — ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни? Страшно бути відкинутим нею і животіти, мов гнойовий черв, на покидьках ворогів твоїх.
З цейхгаузів виступало військо — важке, озброєне, суворе. Йшли ратоборці через дитинець на Бродівську дорогу — до Брами, де стоятимуть до останнього подиху.
Арсен спитав Осташка:
— Жива вона?
— Жива. В замку Орися.
Випростався, сягнув звичним рухом руки до лівого плеча — гуслів не було. Тоді, залишивши Осташка біля татарні, ступив уперед і замішався поміж ратниками, а за мить почувся його дзвінкий голос:
Ой, із–за гори та кам'яної
Виступало велике військо.
Пан Іван іде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу