Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Чолом тобі, свате, — Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. — Як любо, що вийшов мене зустріти, — він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.

— Де Орися? — глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.

— Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…

Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.

«Невже він міг би… Але чому в один день — королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б — уночі перерізав би сторожу… Але ні — оцей товстун зважився б на таке?»

Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.

— Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, — простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.

— А що то за курява на обрії? — показав Івашко на захід.

— Кількоро чоловік моїх — дорога ж небезпечна, — почав насторожуватися Давидович.

Івашко зліз з коня.

— А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.

— Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, — уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.

— То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, — розвів руки боярин.

Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені — неповороткий став суддя.

— Я тобі допоможу, — підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два–три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.

— Старостинську грамоту показуй! — і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.

Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум'яття, уже рушив.

— Проклята латина! — скрипнув зубами Івашко. — Ану, любомудре, швиденько прочитай, — подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.

— Пощади! — вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.

— Микито! — гукнув боярин. — Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! — показав на куряву, що накочувалась від обрію. — Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

— Будь спокійний, боярине! — ударив Микита острогами коня.

Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.

Рожевощокий Адам сьогодні, як і кожного ранку, стояв у галереї біля віконця, підглядаючи, хто із слуг заспав, щоб потім покарати голодом або канчуками. Без цього вранішнього ритуалу, немов монастирському покутникові без молитви, не йшов сніданок до рота, а слуги снували по обійсті з самого досвітку, бо страшно було ставати пред паном, в якого на щоках дівочі рум'янці, а зіниці — мов цвяшки, і в них біліє бездушна жорстокість.

Він бачив: на подвір'я увірвалися вершники, але не злякався, як того разу, коли–то несподівано приїхав батько; зрадів Адам — старий уже розправився з Івашком і прислав за ним, щоб вибирався до Олеська, — там у безпеці перебуде, поки втихомириться на світі; вибіг на поріг і занімів — більше він до самого кінця не видобуде з себе слова: два чорні мужлани схопили його, скрутили назад руки і зв'язали бичівкою.

— Веди до Орисі! — прошипів Микита над його вухом і заштовхнув у галерею.

В Адама підгиналися ноги, але Микита підштовхував — мусив іти; гончар, щоб не здіймати зайвого галасу, відчиняв перед Адамом одні, другі, треті двері, і врешті вони опинилися у кімнаті, посеред якої стояла бліда, вихудла тінь жінки з великими синіми очима, в яких ніщо не животіло, крім страху загнаного звіряти.