Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Брама впаде і наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмітиме орудувати мечем. Він пошпурить меч і схопить молот, і битиме ним по шоломах з дикою люттю — востаннє мститиме за краківські кривди, за львівський сором, за віру православну, за землю руську, за Орисю і за своє життя. І не доступиться ніхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тісним колом і піднімуть на списи.

І згадається йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снігом і постать у білому кожушку й гарячій шалевій хустині з довгими тороками, і зникне дорога постать назавжди у чорному мареві…

А Івашко Преслужич–Рогатинський загине останнім — на самому вершечку вежі біля сніжно–білого стягу з золотим левом.

А потім, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку під Грюнвальдом, і двох сліпців, яким вибрали очі хрестоносці, й коломенського діда, котрий за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. І підуть разом — то мовчки, то співаючи — у далекі північні землі, куди не сягнув мор, і в Смоленську віддасть Осташко ігуменові свій літопис.

А за Орисею пропаде слід. Та хтозна… Може, її правнук стане кобзарем. І вістуватиме він грізні походи козаків, які втоплять у гнилому болоті католицьку чуму. Бо прийде час, і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться орел Зіновій, на прозвище Хмель, і назове його народ Богом Даним, і на тому самому шпилі, де стоїть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить він малиновий звитяжний стяг.

Буде…

Сурми розкраяли, розбили тишу. Білий кінь стрепенувся, у білого коня здибилась грива, кінь підвів голову до багряної смужки обрію і вдарив копитами. Захрустіла жорстка трава, посипалися голки з сосон, білий кінь мчав по Вороняцькому хребту, і стугоніла стужавіла земля.

Кришився світанок, кришилася криця на друзки, рожеві дими з гаварецьких печей струмували в небо, ламалися мечі й падали долу, щоб потім стати червоним піском, лилася кров, з якої колись зарясніють кетягами кущі калини…

Кінь галопував на схід. Крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.

Львів — Олесько

1974–1976

Я знаю: не всі мені повірять у те, що зараз скажу, та й справді воно може видатися надто вже фантастичним.

А було так.

Хтось із господарників нашого міста задумав у темному, квадратному й глибокому, немов велика студня, подвір'ї на вулиці Руській (там на стіні й нині пишається маскарон у вигляді п 'яного лева, який пожирає гроно винограду) розчистити від культурного, як мовлять археологи, нашарування середньовічні погреби, в яких на зламі XVI–XVII століть поміщалася не дуже славна, бо плебейська (славна, аристократична, була у підвалі Корнякта на Ринку, про неї мовитиметься потім) корчма «У Лисого Мацька» — і відкрити там ще одне вечірнє кафе, на які Львів і так не бідний.

Цей намір, як відомо, не увінчався успіхом, хтось із вищепоставлених господарників сказав: «Досить!» — але роботи якийсь час велися, а я, завжди цікавий до старовини і не менш зацікавлений у відкриттях подібних закладів, навідувався сюди доволі часто.

Робітники викидали гори сміття, глини і всілякої нечисті, що спресувались у погребах за більш ніж: триста років, добиралися до товстої стіни, яка відділяла корчму Мацька від сусіднього житлового будинку, і одного разу, при мені, дзенькнула лопата об щось металеве й лунке. Я підійшов до стіни (робітники вважали мене, певно, за архітектора або художника, який буде розмальовувати кафе) і побачив у ній квадратні залізні дверцята з проржавілим замком, який розкришився під лопатою. Дверцята відхилились, і хтось з робітників пожартував: «Хапайте скарби!», а я таки нагнувся і в темній ніші побачив великий чорний згорток. Схопив його: суха трухлява шкіра, мабуть, юхт, розповзлася в пальцях, і мені відкрився справжній скарб — сувій дрібно списаного паперу.

Не обурюйтеся, хто повірив у мою розповідь. Я поніс його не в наукову установу, а додому, і здається мені, що ви зробили б так само.

Не пам 'ятаю, що я сказав робітникам, та вони не звернули на мою знахідку особливої уваги, це ж не старовинні монети й не посуд — мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидів більше місяця вдень і вночі у своїй замкненій квартирі над зотлілими аркушами з філігранями брюховицької папірні, яка постачала папір ставропігійській друкарні, і з великим зусиллям відчитував своєрідний літопис якогось міщанина (може, самого Лисого Мацька), в який він вряди–годи, зате із скрупульозністю середньовічного лихваря по–українськи, а іноді по–польськи записував усе — від найдрібнішого гроша витрати чи прибутку до найгучніших подій у Львові. Перший запис датувався в нього 1585 роком, останній — 1611.